Блог команди Nravo Kids

ФАЙНІ МАМИ: Розмова з Катериною Яковчук-Бесараб

19.01.2017

Дуже несподівано нам вдалося познайомитися з Дитячою Феєю і навіть взяти в неї інтерв’ю! Для Nravo Kids честь, що перше інтерв’ю Файна Мама Катерина Яковчук-Бесараб дає для нашого бложика і спільноти. Ура! А все почалося із проекту ОКлюдер. Навіть не сумнівайтеся, що такі красиві і корисні насадки на окуляри, то є справа рук самої Феї :) Говоримо про геть усе на світі і Катерина відкриває таке чудове бачення, що вам ця розмова додасть багато натхнення і доброго настрою. А ще у Фей дуже цікаві рецепти на різні випадки виховання та спілкування з дітьми :)

Привіт, Катю:) Розкажи, як і коли з’явився ваш проект ОКлюдер?

Все почалося майже рік тому з Наталчиної доньки Марусі. Їй лікарі поставили невтішний діагноз, що на одне очко вона бачить тільки 5%. І щоб заставити так зване ліниве око більше працювати, потрібно було носити оклюдер — спеціальну «закривачку» для ока. У аптеці були тільки такі блакитні, що нагадують одноразовий халат. І для дитини психологічно було дуже важко носити таку штуку, йти з цим в садочок.

Оскільки ми з Наталею вже перетиналися на різних рукодільних проектах, вона попросила мене придумати цікавий вигляд для оклюдера. Так і з’явився перший персонаж — наша бежева киця :)

Марусі вона дуже сподобалася. Але ми не обмежилися одним персонажем. Маруся зібрала більше 10 різних оклюдерів і проблема того, що треба закривати очко, повністю відпала. Дитина встає, збирається у садок. Розкладає перед собою всю свою колекцію і підбирає собі під колір, під настрій і головне почувається дуже добре, зовсім не соромиться його носити.

Так все закрутилося. І оскільки ми навіть не думали, що так багато людей мають таку проблему і потребують корекцію зору, то для нас було несподіванкою, як спрацювало “сарафанне радіо”. Ми побачили, що потрібно робити окрему сторінку на Фейсбуці. Наталя займається нашою сторінкою і менеджерською та адміністративною роботою. Вона вирішує, як цей проект розвивати, а я займаюся творчою роботою і виконавчою частиною, придумую персонажів, спілкуюся з батьками, дітьми, фактично, що я знаю чи не кожну дитину, для якої шию оклюдери. Далі відправляю замовникові. Але в силу того, що у мене 5 місяців тому народився другий син, я вже сумнівалася, чи я зможу це далі продовжувати, щоб робити все вчасно. І ми підключили ще одну майстриню з Тернополя. У нас тепер таке Києво-Тернопільське тріо :) Вона переважно займається великими партіями, оскільки до нас часом звертаються із замовленням оптики ти дитячі окулісти. І тоді наш третій компаньйон нас дуже виручає.

Які відгуки ви отримуєте від маленьких власників ваших виробів?

Ми отримуємо відгуки приблизно від половини мам. Дехто просто дякує і на цьому спілкування припиняється. А є мами, які багато розповідають, через що вони проходили, коли дитина не хотіла носити аптечний оклюдер чи пластир, який приліплюють зверху на око. Я думаю, що для дітей це ще більший стрес навіть на рівні відчуттів, коли тобі приліплюють щось на обличчя. Дитина настільки протестує проти такого лікування, що батьки часто зневірюються у можливості продовження лікування.

Персонажа для оклюдера можна вибрати на фотографіях, розміщених на нашій сторінці, а також обговорити колір, деталі, щоб виріб найбільше пасував маленькому власнику. Деякі мами пишуть: “Ви не уявляєте, що ви зробили, дитина не просто погодилась закривати око, ми не можемо вмовити її зняти оклюдер…”. Коли я читаю такі відгуки, в мене клубок в горлі стоїть. Ці слова додають сили і розуміння, що наша справа дуже потрібна. На жаль, проблеми з зором виникатимуть у дітлахів завжди, і якщо наші оклюдери допомагають з цим справлятися, то це великий показник для нас.

Які цілі ви ставите перед собою? Я знаю, що ваші оклюдери замовляють не тільки в Україні. Можливо, це буде все-таки більше, ніж проект?

Мій чоловік каже, що Наталя — це амбітний підприємець і мрійливий бізнесмен. Коли ми з нею починаємо говорити про об’єми, наступні кроки, куди нам рухатися, то я часом хапаюся за голову. А Наталя вже готова на міжпланетні доставки , якщо і там комусь це допоможе одужати. Але для нас це не є питанням заробітку перш за все. Ми мріємо і вигадуємо нові оклюдери разом, часом обговорюємо це в повідомленнях глибокої ночі, бо це не робота, а спільна мрія.

Чи готова я до якихось глобальних планів, чесно кажучи, не знаю. В нас були замовники, котрі просили зробити для них велику партію, перевели розмову в суто діловий вектор, обговорення знижок і т.д. Тоді я зрозуміла, що такі масштаби заберуть в проекту всю душевність.

Якось мама-замовниця написала: “Я хочу оклюдер-песика з довгими вушками, але не знаю, як вони мають лежати.” Я пошила їй оклюдер з непришитими вухами, потім пробувала різні варіанти, сфотографувала, відправила фото. І вона показала варіант, котрий я сама навряд чи обрала б. Формат безпосереднього спілкування, коли ми можемо з дітьми чи батьками все обговорити, — найкращий. Я собі уявляю, як вночі перед сном дитина з батьками шепочуться про «звірятко на око», котре лікуватиме малюкові зір, для мене це і є така наша душевна складова.

Це не має перетворитися на великі партії, штамповку, такий собі китайський цех. Бо то вже не буде НАШ оклюдер, скоріше просто хороша продукція з гарним дизайном. Я би хотіла, щоб у нас збереглася така тісна співпраця із людьми, для яких ми шиємо. Ми не маємо жодних складів, якихось коробок із готовими виробами. Коли я шию оклюдер, я знаю про конкретну дитину, її вік та смаки, рекомендую тканину для пошиття. Ми обговорюємо — це має бути рожевий чи ніжно-фіолетовий відтінок? Тому що я вірю в те, що для дитини це мегаважливо! Суть не в тому, щоб зробити це дуже красиво, а саме так, як вона собі це уявляє.

Катю, діти самі говорять, якого героя, звірятко хочуть чи у тебе також є свої ідеї, пропозиції?

Досвід показує, що людям набагато простіше вибирати з наявного або хоча б відштовхуватися від цього, що вони бачать з моїх попередніх робіт. Я в душі трішки Мендєлєєв, тому найкращі ідеї приходять вночі :) Прокидаюся і відразу ж починаю робити.

Одного разу мені терміново потрібно було зробити 20 різних оклюдерів. Я почала дуже швидко думати і зробила ставку на непопулярних персонажів. У нас так прийнято, що все дівчаче має бути рожеве, котики — це дуже мило, а інші звірі не такі класні. Ну то що скажуть про жабу? Я запропонувала Наталі зробити жабу, панду, лисицю і вона відповіла традиційно-схвалююче: “Ну спробуй!”

І от коли я багато придумувала і робила різних персонажів, мені наснився кіт-пірат, котрий так само, як і дитина, має закрите око. Пізніше з’явилась ціла серія тваринок-піратів. Чому він мені наснився? Я поняття не маю. Перед тим ми робили звичайних тваринок. А тут уявився кіт смугастий, у нього червона бандана і чорна мітка.  Що цікаво, зараз кіт-пірат має лідерство по замовленнях. Наталка робить сміливі підприємницькі ставки, як ми можемо це робити, а я сміливо фантазую в творчій частині. І тепер ми маємо лиса-пірата, ведмедя-пірата, цілу піратську банду.

З тих макетів, що ми робили, може один не дуже прижився. Чомусь равлик, якого ми дуже любимо, не став популярним. А всі інші з певною періодичністю повторюються у замовленнях і ми не стилізуємо їх під типову дитячу культуру. Вони веселі, такі з задиринкою речі.

Що важливо робити молодій активній мамі, щоб збалансувати свій час на сім’ю, дитину, роботу і все встигати? Є в тебе якісь підказки?

Я маю двоє дітей. І цей рік був багатий на вагомі події: старший син пішов до школи (а це зміна графіку і трішки стилю нашого життя), народився другий син і це все потрібно добре поєднати. Я для себе вивела важливе правило, яке дуже допомагає організуватися. Треба сісти і подумати про свій основний пріоритет. Він має бути один: те, що тримає тебе на плаву. Для когось це більше сну або більше спілкування з іншими мамами. Для мене – можливість шити і творити. І всі сили варто кинути на забезпечення саме цього пріоритету, котрий дає можливість мамі зарядити свій внутрішній акумулятор для інших справ.

В силу того, що крім ОКлюдера я весь час майструю, маю постійних замовників, шию для дітей іграшки, для мене хвилюючим було питання: чи зможу я залишити цю дуже важливу частину свого життя з народженням другої дитини? І от коли Андрійко народився, я вирішила, що це давнє хобі буде моїм пріоритетом, я можу десь не доспати, не доїсти, не виконувати ідеально інші обов’язки, але ці заняття мають залишитися в моєму житті. І це мені надає стільки сили і натхнення, що переважно я встигаю зробити все решта.

Мій день виглядає приблизно так: я відправляю старшого сина до школи. Моя мама допомагає мені – гуляє одну годину з молодшою дитиною. Цей час суто мій. За годину я встигаю стільки пошити! В цей час я не готую їсти, не прибираю, тільки шию. Протягом дня при першій нагоді я також намагаюся щось підшити, підрізати, придумати. Але оця моя година, залізно моя і я її нікому не віддам ! Для мене це і є той основний бензин, на якому я працюю. Радію, що зараз змогла так організуватися, щоб не закидати свою справу. Це надає мені відчуття себе як дорослої окремої людини, а не помічника своїх дітей чи домогосподарки.

Усім своїм знайомим, які мають першу дитину і якось вчаться зберігати своє життя при цьому, я рекомендую просто сісти і подумати,: що саме зараз є надважливим? І тоді це якось емоційно тримає людину і дитина стає старша, стає легше, мама втягується у цей графік, тоді можна більше пріоритетів вибирати, але починати варто з одного. Навіть якщо він несподіваний і дуже незрозумілий для твоїх родичів, котрі вважають, що молоді мами при кожній нагоді мають лягти поспати.

Катю, можеш пригадати, як на тебе вплинуло материнство? Що це було? Як змінилося життя?

Я це дуже добре пам’ятаю. До народження свого першого сина я мала таке типове життя в уявленнях багатьох людей: закінчила університет, відразу пішла працювати, пізніше перейшла на роботу у велику компанію. Це був величезний бізнес-офіс. Цікаво, що там навіть вікон не було. Я проводила цілий день в приміщенні з штучним освітленням та подачею повітря і вважала, що це дуже круто, адже таку роботу знайти не просто.

І коли я пішла у декрет, для мене настало величезне прозріння, тому що я гуляла з малим і щоденно в деталях бачила усі зміни природи. Мала можливість не просто побачити, а пройти через них —розцвітають перші яблуні, прорізається листя, пізніше розквітають каштани… Я стала думати, коли я бачила це востаннє перед цим і скільки життєвого часу втратила в офісі?  

Переломний момент настав, коли моєму старшому синові було десь півтора роки. Він у нас трошки хуліганський, як усі хлопці. Ми пішли гуляти і потрапили під сильну літню зливу, від якої не було сенсу втікати. Я пам’ятаю той момент, коли ми стояли під дощем, навіть не ховалися вже ніде — вода з силою б’є мене по спині, плечах, голові, наче вибиває залишки отієї офісної рутини, того штучно створеного щастя. От воно щастя, коли цей дощисько мотузить так, що я ледве втримуюсь на ногах, а мій син поруч скаче по калюжах з диким вереском і радістю. Я цей день дуже яскраво пам’ятаю досі. Життя має бути таким, щоб був час спостерігати за тим, що навколо, відчувати людей, які поруч, дізнатися про них більше, аніж попрощатися зранку і привітатися ввечері.

Після декрету я вже не виходила на класичну роботу. Натомість спробувала вдома розвиватися в тому напрямку, що мені подобається, у шитті, в фантазуванні, в ідеях різних конструкцій. Виявилося, що на це є великий попит. Діти постійно щось собі уявляють і батьки не завжди це можуть знайти в магазині.

Часто тобі доводиться шити такі незвичайні іграшки?

Остання моя робота перед новим роком це був лис із мультика “Маленький Принц”. Одна мама розповіла про прикре фіаско з подарунком на Миколая дочці, котра мріяла про цього персонажа. Саме така іграшка ніде не трапилась, і батьки дуже сподівались на успіх іншого подарунка. Але дівчинка так гостро сприйняла це, плакала від зневіри у чудеса. Хоч тоді я вже не планувала займатись замовленнями до свят, сприйняла цю історію як шанс повернути дитині віру в казку і сіла за майстрування лиса, котрий вийшов дуже вдалим і вразив маму своєю схожістю.

Це звичайно ж додає драйву. Я шила цю іграшку пізно вночі і син, лягаючи спати, сказав, що я скоро перетворюся на американця чи канадійця, бо ж вони всі не сплять в наші ночі. В такі моменти я забуваю про сон і не шкодую свого часу і сил, тому що знаю, для чого це роблю. Тому що одна конкретна дитина зрозуміє, що казка, інколи із запізненням, але обов’язково прийде до тебе, бо ти її дуже чекаєш :)

Таких замовлень дійсно багато. Діти просять у батьків то чарівного коня, то вигадану ляльку і дуже детально описують їх вигляд. Батьки розуміють, що магазинною іграшкою цього не заміниш. Пишуть, питають, чи можу я такого зробити. Обговорюємо в усіх деталях, як це має виглядати. І потім кажуть: “Ви би бачили очі дитини, коли вона побачила іграшку!” Вона жила в дитячій фантазії, а тепер ось, в руках! :)

Це стало моєю роботою після народження старшого сина і я би хотіла, щоб так залишалося й надалі. Мені подобається бути Дитячою Феєю, яка непомітно йде за дітьми і виконує їхні бажання, щоб вони знали, що варто фантазувати і мрії можуть ставати реальністю і варто сміливо мріяти далі. Я думаю, коли вони стануть дорослими, продовжуватимуть мріяти і вже самі робити ці фантазії реальністю.

Катю, розкажи за своїх дітей. Чим захоплюється старший син і що любить робити твій малюк?

Андрійко (майже 6 місяців) співає :) Недавно почав співати в різних тональностях. І це не просто дитячі звуки, це реально спів. Моя мама – професійний музикант – радісно потирає  руки. Ми теж бачимо, що він тягнеться до музики.

Мій старший син Михась (щойно виповнилось 8 років) — моє найбільше відкриття. Ще до його появи я доволі багато часу проводила з дітьми і наче звикла до них. Але якби десь проводили чемпіонат з нетиповості дітей, я номінувала б свого сина на першу премію. Михась настільки цікавий і неординарний хлопчик, з усіма педагогами і вихователями в садочку ми сходимося до думки, що він неформатний. Це довго розказувати, не знаю, чи я зможу лаконічно пояснити. Це дитина, яка бачить не на 360 градусів, а на всі 1000! Часто 8-річні діти (особливо хлопці) стають дещо скептичними персонами, мій син постійно фантазує і щось уявляє. Коли ми ходили до ялинки на Софіївській площі, він спускався з гірки на величезному надувному крузі, а потім радісно заявив: “А знаєш, у що я грався? Я уявляв, що я іграшка, яка їде по конвеєру в Кіндер-Сюрприз, і потрапляю у велике жовте яйце.” Абсолютно кожен свій крок він уявляє грою.

Мені подобається, що він так бачить цей світ і абсолютно не комплексує через  це. Навіть дружить переважно з дівчатами, бо вони цікавіше граються в рольові ігри. Мені дуже подобається, що ми можемо разом фантазувати, син може підхопити будь-яку мою ідею. В нього ще немає цих рамок, які часто діти собі виставляють, наприклад, це мені не цікаво, цього я робити не буду. Він дуже творчий, дуже багато малює, придумує конструкції різних будинків. І це не просто дія, усе в нього супроводжується фантазією.

Я дуже радію, що мені дістався такий хлопчик, тому що він мене підтримує в нетипових рішеннях стосовного мого стилю життя, у мене немає спокуси повернутися до класичного розпорядку, як це буває: що робить мама? що робить тато? що роблять діти? У нас все перемішано. І кожен з нас своєрідний у плані фантазій, амбіцій, спроб… Молодший поки що цього не проявляє, але у нас в сім’ї працює гасло: “А давай спробуємо!” І я бачу, що нам це класно вдається. Дуже рада, що саме такий хлопчик народився у мене саме в цей час і це стало переломним моментом мого життя в усіх сферах.

Катю, що ви любите робити разом з дітьми всією сім’ю?

У нас немає одного класичного стилю часопроведення. Мій чоловік багато працює. Сказати, що кожного вечора в нас є нагода бути всім разом, я не можу. Але я часто пропоную своїм рідним принцип спонтанності.

Неодноразово практика показала, що коли ми плануємо щось наперед, багато про це говоримо, все розписуємо, то виходить так само, як з їжею, яку довго готували, дивились на фото в Інтернеті: таке враження, що ви вже це з’їли. Чим спонтанніше ти починаєш щось робити, тим більше щастя отримуєш від процесів. Я дуже втомлююсь від глобальних підготовок…

Дуже люблю мандрувати. Поки що з молодшим піврічком ми ще не пробували серйозних мандрів, але зі старшим сином мали декілька далеких подорожей. Йому було дуже цікаво починаючи з самого літака, адже в іншій країні навіть тротуари інші й цікаво звертати увагу на різні дрібні речі. Це дуже незвично потрапити у світ, де ти нічого не розумієш.

Ще мій старший син дуже прив’язаний до тата. Я їм дозволяю бути такою чоловічою командою, куди я не потикаю свого носа. Ми живемо на окраїні Києва, тож можна пішки пройтись до лісу. Там чоловік з сином роблять невеличкий вогник в снігу, смажать хліб чи сосиску. І це величезне щастя для них — така чоловіча дружба. Вони люблять їздити на закинутий міст і дивитись на кораблі. Я як дівчинка навіть не можу зрозуміти, яке задоволення з такої діяльності?

Я не намагаюся при першій же нагоді збирати нашу сім’ю у складі чотирьох осіб. Тому що чим більше людей, тим менше точок дотику між ними. У нас є поки що два основні тандеми: старший син з татом і я з молодшим. Але навіть при буденній нагоді (вдягаємось, їдемо в авто, ідео до школи) ми любимо придумувати якісь сценки, вірші, пісні. Це весело. Я рада, що навіть мій серйозний діловий чоловік часом скидає свою маску дорослої людини і ми всі разом дуркуємо, граємося. Потім звісно знову повертаємося до класичних дорослих і дитячих ролей. Але це вже не якийсь стиль проведення часу разом, а такі спалахи серед дня. Є нагода, щось зробили, посміялися і далі рухаємося. Я ніколи не знаю, коли і як це буде. Мені така спонтанність дуже подобається. І нам не потрібно багато підготовки, щоб побути разом.

Як у ваших сім’ях підходять до виховання дітей? Ви з чоловіком отримали кожен свій стиль виховання, на що найбільше зважаєте у таких моментах з сином?

Ми з чоловіком неодноразово говорили про те, що ми росли в різних світах у плані виховання, сімейних пріоритетів.  Для себе вирішили, що з нашими дітьми ми не будемо шукати ніякого середнього арифметичного між нашими поглядами, а просто зробимо своє.

Для мене основним пріоритетом є внутрішня свобода людини. Я себе вважаю дуже вільною людиною, яка може жити не зважаючи на якісь стереотипи, як саме це має бути. Мені 34 роки. Я можу танцювати з дитиною на вулиці і абсолютно не соромлюся, не вважаю, що маю бути вже такою жінкою, яка тільки з макіяжем виходить на вулицю. Це я називаю внутрішньою свободою.

Хочу, щоб мої діти виросли такими людьми, бо ця свобода стосується усіх сфер. Наприклад, немає професій гірших чи кращих. Коли ми йдемо по вулиці, часто звертаю увагу сина на людей, які виконують зовсім прості функції як професіонали. Це може бути продавець чи охоронець у їхній школі. Я йому пояснюю, що немає різниці, ким ти працюєш. Просто кожна людина має знайти своє місце. Навіть якщо для інших це незрозуміло, важливо, щоб ти почувався щасливим при цьому.

Наш син має дуже непростий характер. Але ми з ним багато розмовляємо. Я його не вмовляю і не переконую. Ми з ним просто говоримо для того, щоб у нього з’явилося більше власних аргументів, які він, я впевнена, запам’ятовує зараз, а використає трішки пізніше, коли буде схильний сам приймати якісь рішення.

Є багато моментів, на яких я не наполягаю: “Має бути тільки так і не інакше, бо я так сказала.” В чомусь я звичайно мама принципова. Це стосується безпеки, часу вкладання спати. Ті речі, які я вважаю запорукою хорошого настрою, спокою, стали у нас неписаним законом. Все решта ми обговорюємо, а чому так чи так? Я стараюся не нав’язувати свого дорослого рішення, може це і не завжди виходить. Тобто я вважаю, що в багатьох моментах дитина може мати свою думку і ми не мусимо прийти до консенсусу. Ми просто поділилися думками. Я збагатилась якоюсь альтернативною версією і мій син теж. Це велике щастя, коли люди можуть жити в такій кооперації.

Багато в чому наша сім’я перемішує ролі. Звичайно, ми як дорослі, щось координуємо, але я би хотіла, щоб ми і далі зберігали такі стосунки, коли наш син — це просто окрема людина в сім’ї з своїми багатьма нюансами. Це його кімната, це його життя і він у міру своїх можливостей також вибирає свій шлях. Ми допомагаємо, десь підстраховуємо, але я хочу, щоб він мав можливість більш вільно йти по своєму життю, аніж, як часто буває, батьки опікають до повноліття, а потім хочуть, щоб дитина стала раптом самостійною.

— У тебе на сторінці так багато гарних фото з Пластом. Поділись найяскравішими спогадами.

— Пласт як організація став періодом мого життя, а як певний стиль думок, поведінки, мрій, мабуть, залишиться назавжди. У 18 років я прийшла до Пласту і була вражена тим, скільки реальної відповідальності я можу там отримати. Попри певну підготовку, вишколи, отримати у своє розпорядження справжніх дітей, з котрими можна займатись, кудись їхати, готувати команду для участі в змаганнях – це досить круто для амбітної молодої людини. Я вважаю, що якщо людина у віці 16-22 роки не має нагоди взяти на себе велику відповідальність, реалізувати свої амбіції змінити світ і побачити, наскільки це в її силах, вона багато втрачає.

Для мене Пласт – це не орієнтування з компасом чи життя в наметі, а перш за все вміння співпрацювати з дуже різними людьми, підпорядковуватись, очолювати, ставити вищу планку, аналізувати і корегувати план дій, ідучи до глобальної цілі. Звісно пісні біля ватри, табори, друзі – це те, що згадуватиму з особливою ніжністю.

Пласт дав мені змогу трохи побачити світ і зустріти чоловіка, з котрим минулого року ми відсвяткували 10 річницю сімейного життя, за що йому особливе дякую ☺

Катю, твій син бавиться мобільні ігри? Ми завжди запитуємо батьків про ставлення до розвиваючих ігор, які є плюси, мінуси.

Я зараз говоритиму суто про свою дитину, бо загалом не вважаю ігри чимось зайвим чи непотрібним. Ми дозволяли сину грати  в гонки, стрілялки і з часом зрозуміли, що конкретно нашу сім’ю і конкретно нашу дитину комп’ютерні ігри ведуть до вибивання землі з-під ніг.

Михась дуже емоційна дитина в усіх аспектах. І коли я забирала його зі школи, він всю дорогу запитував, коли ж вже отримає телефон для гри? І якийсь момент він перестав хотіти гратися із нами, сміятись, щось придумувати. Він хотів тільки цю гру, вона йому снилася. Спочатку ми пробували обмежити кількість часу за іграми, але, знаєте, дітям часто це важко вдається. Він не контролює час, а в саме той момент, коли він має виключити, в грі якраз настає кульмінаційний момент… Тоді ми усім складом сім’ї сіли, поговорили і вирішили: для того, щоб син був щасливим, поки що він мусить повністю залишити ці розваги. Він це рішення передумав, перестраждав, але прийняв.

Телефон з іграми є в доступності, ми його не ховали. Це також частина нашого виховання. Ми обмежуємо щось не через фізичне вилучення, а пояснюємо, чому цього не слід робити. Натомість він часом дивиться мультфільми, якісь ролики на ютубі. Ми часто дивимося з ним, як виготовляють якісь речі або смішне відео про тварин, і така спільна розвага нас тільки зближує.

Зараз у нашій сім’ї комп’ютерних ігор немає, я думаю, що колись повернуться, але це має синхронізуватися з можливостями дитини самостійно робити гру частиною свого життя, а не сенсом, заради чого він прокидається зранку.

Який твій рецепт щасливої родини?

Напевно, це не один рецепт, а декілька складових. Перше, це внутрішня свобода абсолютно усіх  членів родини. У нашій сім’ї впроваджувачем внутрішньої свободи є я, бо мій чоловік виріс в інших умовах і по натурі він більш скута  людина. Зараз ми продовжуємо разом розвиватися і рости в своїй свободі вже як дорослі люди. Ніколи не пізно рухатись далі і рости.

Мені дуже подобається, коли людина може швидко поміняти роль дорослого, серйозного,  відповідального, авторитетного на роль друга по грі, по дурнощах :)

Мені би хотілося, щоб у нашій сім’ї кожен міг на рівних долучатися. Щоб ми не були малюки і дорослі, керівництво і керовані, а скоріше друзі, партнери, коли кожен, хто відчуває себе у певній сфері сильнішим, там бере на себе певну відповідальність.

Повторюся, що я дуже люблю спонтанність. Не раз у нашій сім’ї підтверджувалося, що коли нас запрошують на конкретний час, місце, дату, ми так виснажуємося на етапі підготовки, що втрачаємо радість від отримання. Мені подобається, якщо у дорослих людей залишається місце на ось цю “придуминку”.

Ми любимо співати в машині, коли їдемо, придумувати пісні на ходу і тоді багато сміємося. Я не скажу, що так є завжди, але є такі моменти, коли ми невпинно регочемо. Це весело і класно, і я навіть бачу по очах свого сина, що це нас зближує. Мабуть, у моменти виховання, цей здобутий авторитет друга дуже мені допомагає.

Для того, щоб сім’я була щаслива, вона має вміру триматися разом, але також вміти бути по окремості. Часом мені подруги розказують, що чоловік поїхав десь у відрядження і все, вони почуваються нещасними. Мені абсолютно класно бути самій кілька днів. У попередні роки, коли в нас ще не було молодшої дитини, ми залишали сина в бабці і їхали з чоловіком на декілька днів у невеличку подорож. Це був наш час на двох. Нам важко викроїти час на відпуску, ми не їздимо на море, але під зиму, це наш улюблений час для мандрів. Чи подивитись на ялинку в якійсь країні, чи ще щось. І це такі гарні спогади тільки на двох.

Ми поверталися додому і біля нас вже знову з’являлася наша дитина і це також прекрасно :)

І якщо всі раптом роз’їжджалися і я залишалася абсолютно сама, це також було прекрасно.

Я вважаю, що це хороше тренування на наступні роки, коли діти виростуть, підуть займатися своїми справами, не думаю, що для нас з чоловіком це буде великим стресом. Часто лунає, що діти виросли, пішли з дому — сім’я осиротіла. Я особисто осиротіти не збираюся. Тобто я знаю, чим ми будемо займатися з чоловіком, що я буду робити «на пенсії». Мені подобається, коли людина в залежності від життєвих ситуацій, у які вона потрапляє, може визначити, чим вона може зайнятися зараз.

І ще у мене є такий принцип — це багато працювати. Я люблю прибирати, готувати, шити, клеїти лялькові будиночки, і мені дуже важко сидіти і не працювати руками. Я дуже сподіваюся, що здоров’я дозволить мені до сивих літ жити в тому ритмі і стилі, який я для себе визначила.

Сподіваюся, що наша сім’я буде ще більше зміцнюватися у своїх поглядах. І зараз, і через 50 років ми будемо щасливі, бо знатимемо, чим зайняти себе, у нас будуть теми, над чим ми зможемо десь хвилинку пореготати,  що дуже зміцнює родину.

Твої побажання усім батькам та діткам.

Я бажаю батькам не уявляти свою дитину, якою б вона мала бути зараз відповідно до якихось норм. Не порівнювати з іншими і не очікувати конкретного результату, жити сьогоднішнім днем або завтрашнім, максимум післязавтрашнім. А як воно буде далі… Раптом, у вашої дитини прокинеться талант, про який ви навіть не сподівалися? Або щось таке з’явиться і вона потягне вас за руку в той бік, куди ви не збиралися йти?

Якщо є дуже серйозні далекоглядні плани, їх дуже важко і шкода ламати. Тому я бажаю батькам не робити цих планів, а просто кайфувати від кожного дня. От прокидатися і думати, а чим я займуся сьогодні та завтра?

Я думаю, що коли діти відчувають, що їхня дорога ще не визначена батьками до повноліття, і вони не мусять йти по цьому якісному асфальту, бо мама з татом так вирішили, то вони бачать, що навколо є інші дороги, стежки, а десь можна і по траві потоптатись. Тобто можна піти туди, куди ти навіть не сподівався. Це тримає всю сім’ю в такому хорошому драйві, це загоряється у очах всіх членів родини: а як воно буде далі? Це ж так цікаво! Так само як дивитися фільм з несподіваною розв’язкою. Коли ти знаєш, чим закінчиться, ти слухняно дивишся до кінця, а коли навіть не уявляєш, як розкрутиться сюжет, це додає інтриги, цікавості, і є однією з причин, чому я мушу активно жити далі — мені ж треба подивитися, чим це все закінчиться?

Бажаю батькам і дітям бути надійними друзями, розраховувати один на одного, розуміти один одного, разом гратися, співати, дуркувати. Нехай їм разом і по окремості буде класно, а все інше додасться. Головне, щоб було ЦІКАВО. 

Nravo Kids бажає Катерині та її сім’ї багато любові, радості щодня і світлого року із здійсненням мрій!

  • Christine Slobodian

    яка глибока і мудра людина. справді фея! :)

  • Oksana

    Так, це надзвичайна людина і це гарна нагода усім почути важливі речі!