Блог команди Nravo Kids

Розмова з Мартою Більською

10.09.2014
Програмний директор Радіо Люкс та Радіо 24, ведуча, Обличчя Львова Марта Більська є мамою двох дітей. І з нами ця чудова, експресивна людина ділиться особистим, жіночим і по-людськи важливими речами.

— Цікаво дізнатися у активної, відомої мами про її найяскравіші спогади з дитинства. Марто, поділитеся, що найкраще пригадується?
— Я дитина, яка була далеко від батьків. Бо мої тато з мамою жили у Німеччині. І найяскравіші спогади з дитинства — це були ті моменти, коли батьки забирали мене в ту країну, а найсумніші — коли вони мене відвозили назад. Через це я була дуже самітньою дитиною. Я була катастрофічно маленькою і худою. І ще катастрофічно закритою в собі, бо мене усі шкодували, але я була дуже горда і не хотіла, щоб мене жаліли. Я плакала так, щоб ніхто не бачив і росла з установкою: я все сама повинна за себе зробити. І ще мені дуже часто говорили: ну але ти розумна! Бо вважалося, що я таке нещастя, що дуже добрим є те, що я буду розумна.І з цією позицією: “я сама” і “потрібно бути розумною” я була закинута у життя. І це потягнуло все, що потім було у моєму житті. Те, що я шаленно люблю своїх дітей і намагаюся оточити себе великою кількістю людей — це компенсація самітності в дитинстві, але це все я зрозуміла, коли мені це пояснили психотерапевти.

І так само те, що я завжди хотіла мати дітей більше, ніж усе решта — це також через те, що я хотіла мати когось, з ким буде не так, як було в дитинстві зі мною. Але попри те, мої батьки були журналісти і батько — джазовий музикант. Я дуже вдячна їм за те, що, завдяки їм, я стала сильною, вільною. І, дякуючи їм, я не живу в стереотипах і забобонах. Я була звільнена від цього усього. І я могла робити те, що вважала за потрібне.

І батьки були, мабуть, надто молоді для мене, вони залишаються назавжди моїми молодими друзями. Мені здається, що я старша, ніж мої батьки. І ще вони навчили мене мандрувати, любити музику, любити читати і любити дізнаватися щось нове. Я за це їм дуже вдячна. І зараз я з ними дружу.

marta_bilska

— Марто, Ви усвідомлено хотіли стати мамою?

— Я дуже усвідомлено хотіла стати мамою, як я вже сказала. Я не бачила сенсу в одруженні без дітей. В мене й зараз є така своя теорія. Вона може не подобатися іншим, але я вважаю, що просто жити вдвох — це скучно. Треба зустрічатися, а вже коли живеш — треба відразу вагітніти. Це моя теорія, моя думка про життя.

Сім’я — це троє або точно більше, ніж двоє, четверо, п’ятеро — скільки хочете. Але коли є хтось, за ким ви дбаєте. Якщо нема того, ким ви спільно опікуєтеся, — ви просто пара. А ще стосовно дітей, у мене було все, починаючи від вираховування днів і закінчуючи підкладанням подушки під таз після інтиму. Жінки знають, що це стимулює вагітність. Тому я чітко знаю, коли і де в мене зроблені мої дітки. І мені шкода, що мій чоловік не захотів третю дитину, але ми це компенсували котами, собаками і всім тим, що є у нас вдома. І я сподіваюся, що буде продовження. Я хочу бавити внуків. Я не кажу своїй дочці: не роби мене бабцею. Я просто кажу: зроби мене бабцею, коли ти закінчиш університет. А я тоді готова бавити і сидіти з дітьми. Я і з чужими дітьми готова сидіти, бавити їх.

— Ваша донька також навчається на журналістиці?

— Моя дочка вчиться на дитячого психолога. Вона навчається в Українському Католицькому Університеті, там є кафедра соціальної педагогіки. Вона хоче працювати з дітьми. І ще я скажу, що журналістика та психологія і педагогіка — це набагато ближчі сфери, ніж видається. Ми — журналісти — впливаємо на людей. Ми хочемо їх вчити. І я песимістично дивлюся на дорослих та на можливі зміни в людях і в країні. Тому, знову ж таки, це моя теорія. Можна забути і поставити хрест на всьому, що є зараз. Все, що ми можемо зробити — це створити маленьких дітей. До 15 років з кожної можна зробити цікаву людину, вільну особистість. Я думаю, що найважливіше працювати з теперішніми дітьми. Треба дивитися на крок вперед і вкладати в майбутнє.

— Як пригадуєте собі, в який момент стало зрозуміло, що декретну відпустку потрібно закінчувати і йти на роботу?

— Це було два рази. І кожен раз зовсім по-іншому. Перша дитина була у важкі 90-ті. Ці роки, як ви знаєте, 94-й, 95-й, 96-й роки — це пік найменшої народжуваності. Саме в цей час, коли в Україні народилося найменше дітей, я народила свою дівчинку. Тому це було тоді, коли країна була просто у жалюгідному стані, не було жодної державної допомоги, тоді про це навіть говорити не можна було. Тоді ми виходили швидше на роботу, тому що треба було працювати. І я, як журналіст, розуміла, що якщо я довго десь не буду, то я потім не зможу знайти роботу.

І я вам скажу ще одну річ: нема крайності, що ти або в декреті, або працюєш — вибираєш кар’єру або сім’ю. Це не правда, це лінощі. Можна мати і дитину, і робити кар’єру. Тим 20-річним, які кажуть: я спочатку … Ті, хто спочатку, так до 30-ти і не реалізувались. Чомусь так в житті є: ти реалізовуєшся у всьому або ні в чому. Саме для цього потрібно просто трішки більше працювати. Більше, ніж інші, більше, ніж ти звикла. І вночі встати до дитини і вдень працювати, щоб ніхто не підозрював, що ти, як мама, працюєш більше. Але потім у тебе є свій результат. Так ось, мої діти росли зі мною на зйомках, бо я багато років на телебаченні працювала, на концертах, на фестивалях, де я була. В цьому є мінус — вони абсолютно байдужі. Для них якась акція — це не свято, а концерт — це не вихідний день. Мені єдине шкода, що я їм відбила відчуття свята, коли грає музика. Але, можливо, пройде час і це зміниться. Зате вони не будують собі ілюзій, щодо артистів та зірок. У цьому є плюс)

А стосовно другого декрету, я вважаю, що з дитиною потрібно бути не по кількості багато, а по якості. Тобто, можна вийти на роботу і через три місяці після народження і через три роки. Питання в тому: що ви будете робити в той час, коли ви повернетеся з роботи. Я би радила мамам через півроку після народження дитини по трошки брати собі якісь вправи. Чи навіть на комп’ютері тепер зручно працювати, не йдучи на роботу, віддалено. Чи по суботах, коли дитина може бути з татом. По трошки вливатися.

Я радянська дитина. Нас у рік віддавали в садок і ми не виросли нещасливими дітьми. Мої діти пішли у півторарічному віці у садок. Вони були веселі. І виросли радісні, здорові. Досі, як бачите, хвостиками за мною ходять.

— Як ви вибираєте баланс між роботою та сім’єю? Коли знаходите час для дітей, чоловіка і для роботи?

— Цей баланс — це той компроміс, на який я йду. Я не виділяю часу на себе. І тому це є та ціна, яку я заплатила, щоби і багато добре працювати, і багато бути з дітьми. Я щоранку займаюся господарством. Бо, на щастя, не мушу йти зовсім рано на роботу. Але, поки я працюю вдома, думаю, що я напишу на роботі. Творча робота це дозволяє. Ти про неї думаєш навіть тоді, коли їдеш у машині.Ввечері весь мій час присвячений дітям. Але, знову ж таки, в мене діти вже великі. Вони не потребують приготування кашок чи зміни памперсів. Це вже зовсім інша якість. Діти до мене приїжджають на роботу. Ми ходимо разом вечорами на концерти чи в кафе. Діти хвостиками йдуть за мною. Це, мабуть, виховання моїх батьків, які мали свою філософію і вважали, що діти мають рости серед тусні дорослих. Так, вони чули брутальні анекдоти, так, вони бачили, що дорослі п’ють, курять і ведуть себе не завжди адекватно. Але вони, коли виросли, знали, що і як називається. І це робить їх розумними людьми, готовими до дорослого життя.
— Тобто немає такого, що ви уроки перевіряєте? Якогось чіткого плану?
— Я завжди перевіряю уроки. Приходжу ввечері і складаю сумку. Мені цікаво з дітьми. З сином у нас одинокіові смаки щодо музики, а з донькою — щодо літератури. Вже 19 років мені цікаво разом з нею робити завдання, я досі готую разом з нею курсові та практичні роботи. І завжди перевіряю уроки, до цих пір, хоча донька вже перейшла на 3-й курс. А разом з сином ми ходимо ще й разом на курси іноземної мови.
— Це відбувається більше як допомога, ніж контроль?
— У мене є панічний страх за дітей. І вони це знають. Тому що я в дитинстві була самотня, і мої діти знають, що я панічно боюся, коли їх немає поруч. І найщасливіша я, коли ми усі разом. Але, оскільки я живу дуже насиченим життям, то з’ясувалося, що коли діти виросли, то вони самі обрали: тусити з мамою. З’ясувалося, що серед ровесників їм було вже не дуже цікаво. Тому все, що я прошу дітей: говорити правду. І коли я знаю, хто, де і з ким, то питання контролю відпадає автоматично. Ніхто нікого не може проконтролювати. Діти вміють обманювати, якщо захочуть. Я просто не хочу, щоб їм хотілося обманювати мене.
— А діти слухають вас по радіо чи ні? Чи вони настільки часто приходять на роботу, що в цьому немає потреби?
— Для них це не є щось чарівне. Але я після стількох років роботи аж тепер почала читати казки. Після всіх ефірів, проектів, програм і всього решта. Бо, я вважаю, що казками найкраще виховувати дітей. Це інтонація, піднесення, пригода, інтрига — цей окремий світ — це найкраще що може бути. Я досі читаю дітям на ніч. Вони дуже дорослі. Вони так само, як усі діти, сидять в комп’ютерах. І вони досить прогресивні, але дуже люблять, коли я їм читаю на ніч. Це ніхто не може змінити. І оскільки я знаю, що інші батьки не читають на ніч, — це наша біда.З батьків взагалі мало хто читає. Почнемо з цього. І тим більше дітям не читають. Цей інтимний зв’язок, який створюється між мамою і дітьми в ліжечку, коли вони сидять біля одної книжки, ніщо інше не заміняє. Я читаю казки для тих дітей, яким батьки не читають. І таким чином я хочу компенсувати тим дітям цю втрату. Казка виховує людей найкраще. І казка вчить розвинути уяву. Вона вчить створювати себе таким героєм, яким ти хочеш бути. Мало хто знає, що у більшості казок кінцівки я виправляю. Тому що казки не всі однаково приємні та гарні. Я вишукую пригодницькі казки, які мені самій було би цікаво читати своїм дітям. Це обов’язково має бути казка з пригодою, з чарівністю. І вкінці має привести до якогось логічного висновку.Скажімо “Колобок”, я не читаю цю казку — вона банальна. Я би в житті не розповідала “Колобок” так як він є. Чого він вчить? Боятися пізнавати світ? Це не правильна для мене казка. Вона дуже проста. Коли мене просять на деяких святах все-таки розповісти “Колобок”, то я вкінці придумую, як він повернувся і подружився з Лисичкою. Я придумую, бо казки вчать любити світ, йти в подорож, заводити багато знайомих та друзів. І дуже часто я ці кінцівки змінюю, щоби мораль була така хороша. На щастя, автори жили в минулому столітті і це вже не є проблемою.— Діти бавляться мобільні ігри? Чи це також контролюється?— Звичайно бавляться. Як можна забороняти дітям сидіти за комп’ютерами, якщо ми самі сидимо так цілий робочий день. Впродовж усього робочого дня я працюю за комп’ютером. Як я можу сказати дитині: не можна, якщо я сиджу? Я думаю, не розумно зараз обмежувати цей комп’ютерний час і забороняти дітям сучасні пристрої. Згадайте, скільки людей кажуть: не треба користуватися мобільними телефонами, соцмережами, треба живе спілкування розвивати. Правда в тому, що зараз у сучасному світі так є. І коли з’явилися ті перші машини, багато людей казали, що це зле, бо машини забруднюють середовище. Колись люди вороже сприймали машини, тепер про це ніхто не згадує.

Це несприйняття сучасності нічого не дає. Що я досягну, якщо буду забороняти? Я досягну того, що моя дитина буде ображена і зла на мене, буде відчувати, що щось проходить повз неї. І насправді вона все одно буде десь тихенько за цим комп’ютером. Я намагаюся показати, що у житті є ще щось, крім комп’ютера. Але і комп’ютер — це кльово. Якщо ми разом кудить їдемо, я пропоную дітям: а пошукайте в гуглі історію міста, куди ми їдемо. Або, якщо ми десь гуляємо, я кажу: ану давайте на планшетик знімемо це, а потім зробимо кліп. Я не борюся з комп’ютерами, бо це те саме, що боротися з 2014 роком. Це реальність! І потрібно її або сприйняти, або не сприйняти. Це так само, як батьки, які курять, розповідають дітям про те, як це шкідливо.

— Які методи виховання дітей ви рекомендуєте?

— Мені не подобаються так звані “сучасні методи виховання”. Вони настільки заплутані. Вони настільки буцімто зовні революційно-вибухово-експериментаторські. Вони, я бачу, дітям не несуть нічого доброго. Що я маю на увазі? Є така мода: ношу дитину в слімі постійно, бо дитина не повинна плакати і має розвиватися разом з мамою і т.д. Годувати тільки грудним молоком, Боже упаси дати сік, чай чи додаткове харчування, бо це страшно і все. Дитина не може сумувати і має постіно пізнавати світ. Я навіть не хочу цього всього переказувати. Правда в тому, що все, що дитині потрібно, — це легка, кльова їжа, весела мама, багато свіжого повітря. І не треба придумувати проблем там, де їх немає.

Старшу дочку я народила закордоном. Єва народжувалася у Німеччині, бо я тоді їздила до батьків. Мене здивувало, що у перший день від народження до тебе приходять гості, друзі. Ніхто не робить з цього надзвичайної події. У нас же культивують цей образ берегині, яка притискає маля до грудей: найбільше досягнення в мому житті — я матір — будь ласка, усі впадіть на коліна. Ти хотіла бути мамою, інакше, для чого ти народила? Ти народила — це природно. Ти народила дитину перш за все собі! Бався з нею і просто живи. Мені вже з першого тижня німці давали чаї. З шостого тижня по трошки вводили сік та фруктове пюре. Дитину багато загартовували, не перевдягали великою кількістю одягу. З дитиною всюди ходили, не боялися з нею подорожувати, мандрувати і так далі. І коли мене запитали, де ваша поліклініка, я не знала, що таке мати справу з лікарями.

А от з другою дитиною, коли я почала слухатися, що от так не можна, потрібні нові методи. І ти подумай, чому він сьогодні подивився на право, а не наліво, що про це скаже психолог? Це все так ускладнили, що моя дитина почала хворіти. Аж поки я не відкинула все це і не відкрила свого улюбленого Бенджаміна Спока.

Старий Бенджамін Спок, якого вже давно нема на світі, який у кінці 50-х минулого століття написав свою славнозвісну книжку, є для мене найкращим педіатром, дитячим психологом. Він вчить просто любити свою дитину без маніакального фанатизму і дослуховуватися не до тих мам, які зараз з тобою є мамами, бо вони так само, не знають результату, а слухати тих мам, діти яких виросли здороваими, веселими, розумними, а найголовніше — щасливими дітьми.

Nravo Kids зичить Марті Більській та її сім’ї щастя та здійснення поставлених цілей!