Блог команди Nravo Kids

Розмова з Софією Огородник

15.10.2014

Наша гостя — художник, мистецтвознавець, енергійна і креативна людина, зовсім не строга мама і керівник власної творчої студії — Софія Огородник. Хто-хто, а вона добре знає, як ладити з дітьми, бо вважає їх найвдячнішими і щирими з-поміж усіх людей.

— Софіє, ти була учасником обговорення і тестування першої версії нашої гри “Хто у горах?” Які маєш враження?

— Як на мене, по-­перше, дуже добре, що це україномовна забавка. По-­друге, добре, що вона має настільки вдало стилізовані ілюстрації та не є банальною за змістом, усе просто, та разом з тим, органічно між собою пов’язане. Ілюстрації мене дуже захопили.

Третє — це тематика пов’язана з горами, кіньми, курчатками, але вона не є якась занадто селянсько-­шароварна, при тому що діти XXI століття є дуже урбанізованими, ця гра, як на мене, органічно знайомить їх з іншим, відмінним від міського способу, життям.

Музика і озвучення з дитячими голосами дуже м’яке і делікатне — вийшло фантастично.

Мені дуже не звично, але колосально приємно, що коли я написала після бета­-тестування гри, список по пунктах, що саме на мою думку варто додати до гри, то було враховано абсолютно усе. Причому, коли я писала пропозиції, то вважала, що це не обов’язково, просто дозволяла фантазії розгулятися і навіть не сподівалася, що все врахують, бо гра і так була хороша. В моєму особистому досвіді таке було вперше, що здійснили усе-усе.

—­ Твої діти зацікавились грою?

— Мій Мартин, коли бавиться, то на сонце каже: “Тік!” А потім наступна картинка: “Пісок!” “Де тут пісок? Це ж гори”, ­ ­— кажу. “Нє, мама, пісок!!!”

А гори у баранця це у нього машина і все, безрогий­ ­— це баран, а рогатий ­­— машина.

—­ Софіє, ти багато працюєш з дітьми, що це для тебе означає, що тобі дає і як відбувається розвиток цієї співпраці?

—­ Від 2002 року я працювала у Львівській дитячій художній школі імені О. Новаківського, а власна робота триває вже два роки. Причому, до художньої школи я прийшла тимчасово студенткою на один рік, але залишаюся тут вже впродовж 12­-ти. Поступово прийшло усвідомлення, що студенти —­ це не моє, а з дітьми мені подобається. Це більше надихає, з дітьми можна бавитися, дурачитися, творити і витворяти. Я вже мала можливість порівняти роботу зі студентами та з дітьми. З дітьми була віддача на двісті відсотків, а зі студентами ­—­ наскільки натиснеш на болючий мозоль, настільки й була віддача. Очевидно, я не знайшла до них підхід.

Для мене бути з дітьми ­— це маса задоволення і безпрограшний варіант в емоційному плані. На жаль, у державних навчальних закладах така робота за рівнем зарплати ­—­ на рівні хобі. Моя старша колись ревнувала, коли я казала, що учні це “мої діти”, бо так і є для мене, це всі мої діти. Я вже зараз зрозуміла, що не можна настільки прив’язуватися, але так є, що для мене вони мов рідні. Дуже класно це видно по тому, що чим більше дітям віддаєш, тим більше від них отримуєш. Це прямо пропорційно. Чим більше вкладаєш свого часу, уваги, зусиль, підготовки на заняття, тим більше отримуєш навзаєм. Не буває такого, що ти вкладаєш, а від того нічого немає.

І можливість спостерігати за тим, як вони творять, як малюють ­— це фантастика. Часом, як моя донька сідає малювати, я розумію: я так не вмію)) Від цього можна черпати самому енергію. Вони на інтуїтивному рівні розуміють образи, відчувають ідеальні поєднання кольорів. Розумію, що я це все мусила вчити, купу років життя потратила, щоб зрозуміти всі закони композиції, а тут вони це на інтуїтивному рівні бачать…

—­ Я так бачу, що безпосередньо у твоїй студії йде з одного боку подача інформації, а з іншого — діти самі проявляють те, як бачать і відчувають колір, композицію, навчальний матеріал…

— Свободу в межах теми має колосальну, як учень, так і викладач. От сказати дітям: ­малюємо на вільну тему. Ну нема такого. Вони губляться! Та й зрештою будь­-якому дорослому треба мати хоча би якісь межі, навколо яких можна “танцювати”. Хоча б якусь одну ідею, фразу, слово і далі кожен може показати широчезний діапазон творчого вияву свого внутрішнього світу.

У нас був такий випадок, що ми мали завдання проілюструвати одне оповідання усією групою і всі 6 осіб зробили усе кардинально по-­різному. Здавалося б, є головні персонажі, є основне місце події, але є ще нюанси, які діти помічають і висувають їх наперед. І виявляється, що це може звучати цілком самостійно. Межі завжди є широкі :)

— Ти згадувала, як позитив роботи з дітьми ­ можливість “дурачитися”. Це ж ми переносимо зі свого дитинства. Які ігри ви бавитеся?

—­ Ми не граємо у чітко визначені ігри. Хоча, вони є. Наприклад, ми робимо такі відпочинкові перерви. Даємо форму трикутника. З таких фігурок слід нафантазувати тварину. Це для дітей і вправа, і забавка. Маємо ігри-вправи на основі змішування кольорів чи малювання тільки крапочками. Для нас це як завдання, а для дітей­ це гра. Тому що вони бачать, що з цього виходить.

Ну а от з молодшими дітками, з дошкільнятами, ми так через створення світу казки, забавлянки отримуємо дуже хороший результат, і діти навіть не помічають, що це йде абсолютно серйозна творча робота ­— виходять дуже гарні композиції.

Ми ще так по-­ігровому розглядали способи декорування смугастих орнаментів. Зокрема, теми вишивки чи в’язання. Діти переглянули, які види існують, потім з допомогою ліній, тонших, грубших робили різні смужечки. Спочатку навіть не знали, що вони роблять, просто якісь лінії малювали. Пізніше, з цього аркуша ми вирізали величезну рукавичку. Потім ми її приклеїли на інший формат. І у неї вже можна було запихати різних звірів, як у казці про рукавичку. Хоча спочатку це були просто смужки та лінії. Так через забаву відбулося інтерпретування смугастих візерунків.

Ще у нас було напівграфічно­-кольорове завдання: ми мали малювати місто. Для 4-­річних це б виглядало якось скучно. В результаті ми дали таке завдання, що кожен з дітей має кудись заховати скарб у намальованому місті. Хтось ховав за вікном, хтось у бруківці або у листі на дереві. Вони аж пищали, ховаючи той скарб. Разом з цим вийшли дуже гарні роботи і цього моменту гри навіть не було видно, а роботу було виконано немов на одному подиху.

sofija_ohorodnyk

—­­ А з своїми дітьми, які ігри ви любите і наскільки присутня вдома гра?

—­ Повсякденно. Бо інакше не можливо. Як можна з дитиною менторськими вказівками і хляпанням по попі чогось досягнути? Нічого не буде. То часом так треба викручуватися, як “дріт на повороті”. От недавно ми на відпочинок збиралися і Мартин захотів бавитися зубочистками. Спочатку він їх перекладав з одної баночки в другу, а потім вони розсипалися:

—­­ Давай позбираємо зубочистки.

—­­ Ні не хочу!

—­ ­Ну давай зберемо їх)

—­­ Ні, ні, ні!

—­­ Ой, Мартине, дивися, вони ж втікають і зараз розбіжаться, давай їх доганяти :)

Ну але це треба вигадувати в моменті. Я не знаю, як воно приходить. Ну якщо би не вигадала так, то був би скандал або сама би збирала ті зубочистки і тоді дитина бачить, що мама може все сама зробити. Тому гра завжди є.

—­­ А як щодо сучасних ігор на планшетах, мобільних? Багато батьків переживають, щоб зарано не давати гаджети дітям. Як ти ставишся до цього?

—­­ В мене таке враження, що в сучасних дітей від народження пальці “заточені” під ці планшети. Це дуже добре, що діти інтегруються. Бо світ змінюється —­ він надзвичайно динамічний. А коли вони будуть вчитися? Моїм батькам було досить важко перейти на електронні носії, щоб працювати було легше. А дітям освоювати пристрої значно легше і це дуже добре. Вони є у цьому сучасному світі й не можна їх ізолювати настільки, щоб вони цього не бачили. Це вже не той час. І дуже добре, що є такі забавки. Причому вони вже самі собі вибирають ігри. Є великий вибір.

—­ Які ігрові вподобання у твоїх дітей?

— Мені навіть важко визначити. Бо часом достатньо просто включити пісеньки чи віршики послухати, полистати книжечку а-ба-би-га-ла-ма-ги на планшеті, не можна відірвати. А часом і якоїсь активної забавки не вистачає. Але син собі вибирає, що він хоче, він добре орієнтується в усіх забавках.­

— А скільки синові зараз?

— 2, 8 роки. І зараз йому, як не дивно, дуже подобається Temple Run — як хтось втікає від чудовиська. І найбільше він тішиться, як втікач зривається і падає або те чудовисько його доганяє. Він сам це включає, втекти він не може і чути: А­А­А­А. Це от зараз такий період. Минулого року була улюблена гра Pepi Tree — білочок годувати.

І ще для мене такий цікавий момент був, коли у книжках для виховання прочитала, що у 1,5 роки дитина повинна вміти складати і сортувати­ фігури. Ну я раз, другий брала сортер і до Мартина: “Давай побавимося, поскладаємо фігурки” Він ніяк не хотів. А тут він включає планшет і я бачу, як він проходить гру, де потрібно підбирати ключики за формою, за тим самим принципом розпізнання фігур. І він безпомилково, одним пальчиком перетягує фігурки у потрібне місце. І я прозріваю. Тут він не хоче бавитися, а на планшеті швидко вловлює принцип і робить все легко та правильно. Тому, як на мене, такі ігри дітей таки розвивають. Звичайно, що є, мабуть, шкідливий вплив на зір чи надмірний потяг, якщо все безконтрольно. Але позитивний момент також є.

—­ Ти відчуваєш, що ти строга мама? Як вважаєш?

— “Ні, я не строга мама, ­— усміхається співрозмовниця, — абсолютно ні”.

— А саме виховання на чому базуєш, на основі літератури, порад батьків, друзів чи власному відчутті, що є найкраще для своєї дитини?

— Літератури дуже небагато. І на прикладі чужому, і на власних відчуттях виховуємо. Немає універсальних правил, бо діти всі різні. Ну не можна їх, у жодному разі, чесати під один гребінь. Тут треба нащупувати ті зв’язки, щоб з півпогляду з дитиною розумітися і відчувати один одного.

— ­Як ти шукаєш ці зв’язки? Адже порозуміння доводиться шукати не тільки зі своїми дітьми, це майже щодня спілкування з різними за характерами і смаками дітьми? Чи секрет в тому, що ти дозволяєш дитині бути собою і сприймаєш її такою, як вона є, і тоді набувається взаємне дружнє сприйняття?

—­ Напевно, якщо ти відкритий до дітей, вони це дуже добре відчувають. По-­друге, якщо від самого початку усвідомлювати, що вони є всі різні, і кожен має право на свою помилку, і на свій поганий настрій або навпаки, дуже емоційний і сьогодні хочеться подурачитися і папірчиками порозкидатися, це все різні моменти. І діти є різні.

Для себе я за ці роки роботи з дітьми побачила, що потрібне завжди позитивне налаштування. Вони це відчувають і дуже добре розуміють, як і будь-­хто, зрештою. І я завжди наголошую своїм викладачам, що перш, ніж звертатися зі своїми рекомендаціями до учня, зажди потрібно його похвалити. Щиро, за те, що він зробив направду добре. Абсолютно чесно, бо діти це дуже тонко відчувають. А далі починати розказувати, що можна змінити і як саме. І власне, чим менші діти, тим краще вони це сприймають. Цього року була така ситуація з 15-­річним учнем. Почали з того, що є стільки доброї роботи, але треба те, те, і те змінити. І він став так: “Хм, але ж мені треба всю роботу переробити.” Реально воно так і було. Але у нього не залишилося поганого осаду і він зробив це досить радісно, легко та швидко. Тобто, завжди рухаємося від позитивного, а далі пояснюємо, що і як.

—­­ Цікаво, якою ти була дитиною? Якою себе пригадуєш?

—­ Я дуже рвалася до інших дітей, була дуже схильна до соціалізації. Я пам’ятаю себе з того моменту, як трималася за сітку в огорожі дитсадка і кричала: “Я хочу до діток!!!!” А батьки не мали змоги віддати мене в садочок, який був найближче, бо вони були прив’язані до своїх робочих установ. Хоча потім все­-таки це організували і я один рік походила в садочок. Хоча такої потреби не було, бо вдома була бабця, навіть дві.

—­ Що тобі найбільш яскраве запам’яталося з ранніх років?

—­ Хотілося більше казковості, яскравості. Я зараз дивлюся і захоплююся від того, які діти мають можливості. В них інші стартові умови. В мене батько архітектор, а мама­ ­— лікар. Хоч вони немов “зі шкіри лізли”, щоб дати нам із сестрою все найкраще, усе було однотипно та якось сірувато. Але я фантазувала. Робила собі з картону різні торбинки, бо мені хотілося. І ще своїй сестрі такі торбинки дарувала. Весь час щось в мені нуртувало, не давало спокою. Шукала, що б цікаве зробити.

—­­ Проявлялося твоє бажання створювати і потреба бути в колективі? І зараз у Тебе все це є.

—­ Колектив у художній школі просто фантастичний. Більшість молоді, а головне йдуть один одному назустріч, підтримують, можна порадитися. Бо у вузівській атмосфері відчувала, що це не моє. Колектив відіграє дуже важливу роль. Головне, щоб люди були доброзичливі і кожен був на своєму місці, відчували підтримку і плече іншого колеги.

— Я бачила з публікацій, що ваша школа долучається до вивчення різних культур. Зокрема, останні минулі заходи були пов’язані з японською?

—­ Ми досліджуємо багато чого. А це був такий класний варіант, від якого ми чекали дуже багато. Нам запропонував “Леопарк” прийняти участь у їхньому майстер-­класі, коли приїжджав художник з Японії по каліграфії. Каліграфії було досить мало, попри те діти дізнались багато нового. На майстер-­класі робили орігамі, з яким наші діти були знайомі в контексті інших завдань.

Цікавий був технічний момент:­ малювали лимонним соком, а на папері його практично не видно. Тільки після того, як він висихає, його можна перепрасувати і малюнок набуває коричневого відтінку. Мені цікаво буде використати цей прийом ще десь. Ідея класна. Дітям сподобалося.

—­ Яка особливість твоєї художньої студії, що ви робите нестандартне?

—­ Ми даємо своєрідний бонус для дітей і батьків. На осінніх та весняних канікулах возимо їх кудись на пленер. Це, з одного боку, має бути щось нове, щоб вони дізналися, а з іншого ­— можливість зробити замальовки, художні роботи. Щоб був і творчий результат з цього. Так, ми уже були в музеї Михайла Дзиндри в Брюховичах. Він не є дуже розрекламований, але там дуже цікаво. Так, як він є за містом, то переважно батьки туди самі не повезуть. Скульптури Дзиндри є прості та надзвичайно глибокі за змістом, і діти це розуміють, ловлять таку емоційну хвилю. Навесні ми їздили до Жовкви, дуже цікаве та колоритне містечко де нам провели екскурсію і ми зробили замальовки з центру міста.

Зараз я в пошуку цікавого місця, куди можна поїхати цієї осені. Звичайно, найпростіше, це відомі замки Львіщини, але туди, мабуть і самі батьки не раз возили, тому хочеться знайти щось оригінальне (а далі велика державна таємниця :)

—­ А куди ви любите подорожувати сім’єю?

—­ Власне, що ми дуже любимо по різних історичних місцинах мандрувати. Минулого року їздили у напрямку до Острозького замку через Дубно. А чогоріч їздили у напрямку на Волинь. Спочатку для дітей був рівненський зоопарк, потім через Клевань… Тунель кохання зовсім не зачепив, може, це його прорідили, але у місті є дуже цікаві руїни замку, із збереженим мостом-віадуком, оборонними вежами. Шкода лиш, що він у такій руїні… Потім ми були і селі Пересопниця — місці створення Пересопницького Євангелія.

А слідом село Олика. Який там грандіозний костел!!! Я навіть уявлення не мала, які це об’єми. І замок дуже великий, проте зараз там функціонує психіатрична лікарня… Ще планували заїхати до Луцька, але не вийшло. Я в замку Любарта була ще в дитинстві.

З останніх подорожей, минулої п’ятниці, ми їздили на Закарпаття, перейшлися ще по декількох, на жаль, уже руїнах: Виноградів, Королеве, Невицьке. Найбільше зачепили естетичні моменти оборонної архітектури. Це ж який потрібно було мати багатий світ, щоб ініціювати білокам’яні різьблені одвірки та віконні обрамлення! Може мода, може наявність коштів, але ж не могли лише ці скупі фактори вплинути на забаганку естетизації свого простору на височенній горі.

—­ Які найближчі плани розвитку вашої студії, куди хочете рухатися?

—­ Якщо є ідеї, то і можливості з’являються. А плани вони є, хоч трохи спиняються. Зараз ситуація дещо ускладнюється, проте, я вірю, що все в короткому часі стабілізується. У моїх професійних особистих планах є бажання кудись поїхати, повчитися, надихнутись та збагатитись ідеями та планами. Бо ж по суті ми “варимося у своєму соці”, а варто шукати нові шляхи розвитку. Це більш важливо, ніж просто, для прикладу, відкрити філію. Пора насичуватись новими ідеями.

Nravo Kids зичить родині Софії Огородник, усім учням і колегам удачі в починаннях і натхнення для здійснення мрій та планів.