Блог команди Nravo Kids

ФАЙНІ МАМИ: Розмова з Надійкою Гербіш

1.09.2014

Надійка Гербіш відома як письменниця та перекладач. Її книги для дітей та дорослих шалено популярні серед читачів. А наша розмова з Надійкою про творчість і материнство, про сучасне і душевне. З нею спокійно, затишно і радісно говорити. Бо вона – особистість, що наповнює світ та інших людей добром, теплом та оптимізмом. 

— Надійко, який твій найсолодший дитячий спогад? Про що він?

— В мене з дитинства взагалі дуже гарні спогади, і, що не взяти, то приємно (співрозмовниця сміється). Мама насправді зробила тоді мені цікаве життя, якесь дуже яскраве і тому, напевне, такі всі спогади — цікаві, найсолодші, пов’язані з тим, як ми йдемо кудись з мамою, чи ми кудись їдемо, я притулилася до мами, згорнулася клубочком… І таких моментів було багато. Принаймні, якщо не щодня, то через день… Всі пов’язані з активним відпочинком, і з мамою.

— Ти починала з дитячої літератури, далі була підліткова і потім ти почала видавати книжки для дорослих. З боку це виглядає як поступове формування письменника. Як ти це пройшла?

— Мені завжди хотілося писати, з дуже маленького віку я вже писала і сама робила книжечки. Я розвивалася і усе те, що я переживала, описувала. Але з дитячою літературою вийшло трошки інакше, ніж з підлітковою. Я дуже цікавилася підлітковими темами, коли це і мені було близьким. Я написала мотиваційну програму для підлітків і в ПТУ проводила спеціальне дослідження на добровільних засадах. Дуже добре, що у Збаражі дозволили провести таку роботу. Я просто приходила і багато спілкувалася з учнями, і писати для них мені було дуже цікаво.

А з дитячими книгами — це була інша історія. На той час в мене ще не було доньки, яка б надихала писати дитячі тексти. Але в той період мої подружки готували дитячу антологію і я вирішила долучитися. Тобто, початок не був якимось таким романтичним, мені просто захотілося долучитися до гарних проектів. А далі
я вже писала те, що хотілося мені. Пізніший перехід від “Теплих історій” до дитячих книжок вже був більш справжнім, від серця. Коли я дізналася, що вагітна, почала писати для своєї дитини – з величезною любов’ю.

файні-мами
— Тебе надихає донька?

— Так, вона мене дуже надихає.  Мені дуже цікаво з нею. І зараз вона для мене така маленька найкраща подружка. Так багато хочеться їй розказати. І я розумію, що зараз ці всі історії, які я їй розповідаю — про те, як ми з татом познайомилися, як ми її чекали — звісно, що вона ще не розуміє, але інтонація і те навантаження емоційне, яке я їй передаю, запам’ятовується. А усе те, чим я хочу з нею ще поділитися, я їй пишу, і це мене найбільше надихає.

— Надійко, щоб правильно вибрати книжку для дитини, на що слід звертати увагу? Що ти порадиш?

— Як тільки дитина фізично може вибирати сама, варто їй давати таку можливість. Критерії ж дорослого вибору для кожного різні, бо кожен виходить з того, що йому близьке. Для мене, крім змісту, надзвичайно важливі малюнки. Мені хочеться, щоб вони були добрі, якісь такі ласкаві, щоб хотілося від них усміхатися. Щоб вони не
лякали.

В моєму дитинстві було багато книжок, я їх дуже любила, і мені дозволяли робити з ними все, що завгодно. Я часто домальовувала свої картинки на сторінках. Але пам’ятаю кілька книжок із якимось страшенно незатишними малюнками. Вони були веселі, смішні, але щось у них відштовхувало. Тож коли я купую книжку собі чи своїй дитині, завжди звертаю увагу на оформлення.

Хочеться, щоби малюнки були максимально добрими та приємними, ніжними, позитивними. Ще мене в дитинстві лякали величезні сумні очі. Натомість приємно було натрапляти на героїв із очима, в які хотілося дивитися і усміхатися. У героїв мультиків часто такі очі. Подивіться на того самого Шрека, він далеко не
найкрасивіший, але у нього тааакі добрі очі!

Для маленької дитини, звичайно ж, варто вибирати книжки з високоякісною фарбою – задля дитячих язиків і зубчиків. Для Данусі я на amazon.com замовляла картонні, і коли вона їх гризе, фарба не змивається. Це заспокоює моє мамське хвилювання.

Тому дивимося на якість, малюнки та контекст, чи немає там нічого зверхнього, грубого. Зараз є чимало дитячих гарних книг, але з якимось таким зневажливим ставленням до окремих героїв. Мені це не подобається, тому і для Данусі я таких не вибираю.

І ще книжка, все-таки, особливо для раннього віку, не мусить бути «виховною». Дитина просто бачить, як діють батьки – це передусім і виховує її. Книжки призначені більше для отримання багатих естетичних вражень, для пізнання світу. І дуже хочеться, щоби той світ бачився дитині добрим.

— Я слухаю тебе і відразу пригадую назви твоїх книг для дорослих, де першими словами є Теплі. Як ти прийшла до таких назв? І наскільки тобі важлива тепла атмосфера навколо тебе?

— Тепло, натхнення – це те, що я можу і хочу дарувати іншим. І я таки вмію ділитися тим теплом, яке у мені всередині, яким мене наповнювала моя мама. Це – моя «ніша». Цей термін мені не подобається, але він десь відображає те, що я хочу сказати. Це мій маленький особистий простір, до якого можу запросити інших.

То не означає, що я не читаю інакшої літератури. Наприклад, я дуже люблю Кафку. А ще мені подобаються автори, котрі пишуть про сумне, але все ж дають надію. А от назви для “Теплих історій” вибирала не я. Так визначив видавець, йому вони видалися теплими і на цьому погодилися. Здається, вийшло влучно.

— У твоєму профілі про тебе є така інформація: невиправна оптимістка, закохана дружина, щаслива мама, пригодошукачка й мандрівниця.  Розкажи, хто допомагає тобі бути щасливою?

— Моє основне щастя залежить від внутрішнього розуміння, що Бог мене любить.  Це та Особистість, котра завжди про мене піклується. Я дуже вірю в Бога і знаю, що він для мого особисто життя приносить багато добра. Мені надзвичайно важлива Божа підтримка, Божий захист та опіка, мудрість. Тому на запитання: “Хто?”, — я відповідаю: “Бог!” А решта — це мої рідні та друзі, які дуже багато додають до мого щастя. А я, у свою чергу, можу робити їх щасливими також. Але той внутрішній стержень, що не залежить від жодних зовнішніх обставин, це віра в Бога.

— Ти любиш мандрувати і маєш чудовий каталог фоторепортажів. Розкажи, як проходить пригодошукання? Як ти вибираєш, куди вирушити?

— Я ще точно жодного разу не вибирала місце, куди податися. Ми з чоловіком одружилися ще зовсім юними. Сімейний бюджет не дозволяв вибирати далекі чи екзотичні місця для подорожей. Тож, зазвичай, користувалася можливостями, які мені випадали. Були відрядження і нагода виграти поїздку. Я завжди приставала на такі пропозиції і їхала. Тому пригодошукання в мене полягає не у виборі місця, а швидше в тому, щоб довіритися місту, яке мене приймає. Тоді можна йти на пошуки нових вражень та відкриттів. Майже ніколи не брала з собою карту, а якщо брала, то не розгортала її. Вона собі там у наплічнику лежить весь час.

Пригодошукання — це стан всередині, на який я налаштовувалася. Точніше – він собі там просто є. Це знання того, що де б я не опинилася, я буду шукати пригоди. І ця відсутність чіткого плану найбільш сприяє, аби пригоди притягнулися і відбулися. Отак і з ними живемо.

— Можливо, ти спостерігала під час подорожей, які є особливості виховання діток у різних місцевостях?

— Мені доводиться спостерігати різні сценки з життя на вулицях. Наприклад, коли дитинка вчиться ходити і мама постійно каже: “Не можна, не чіпай, туди не йди!” Це найчастіше в нас, в Україні таке можна почути-побачити. І це тягання дитини за руку чи капюшон сприймати важко. Я розумію тих мам, розумію, чому вони так роблять – втома, страх дають взнаки. Але дуже хочеться, щоби таке траплялося рідше.

А от у Стамбулі я спостерігала, як турки люблять своїх дітей, і не зчиняють галасу навколо того, що і як робить дитина. Мені такий підхід значно ближчий. Мені подобається, що в більшості європейських міст можна сидіти на непроїжджій частині дороги чи тротуарі, і ніхто з цього не робить проблеми. У них так прийнято.

І немає якихось пересторог — от там сидіти можна, а тут не можна! Тоді світ не ділиться на якісь незрозумілі межі. Бо часто складно пояснити, чому тут бути можна, а там — ні. І це дослідження світу — discovering the world — відбувається легше, природніше. І дуже хочеться, щоб Дануська також мала таку можливість розвиватися. Щоб я її не тягала за капюшон і не покрикувала, що чогось не можна.
Я хочу більше говорити їй, що можна, якщо це ніяк не загрожує її здоров’ю чи життю. А так, нехай собі досліджує.

— Надійко, розкажи, як тебе батьки виховували і як це вплинуло на тебе, як особистість?

— У нашій сім’ї не було жодних заборон і тому, коли ми приїхали до татових батьків, всі були дуже здивовані: як так, що мама дозволяє мені лізти в сервант, де стояв кришталь. І всі наголошували: не можна, не можна! Ну і звісно, що маму це обурювало, бо вдома я тягала все і відкривала все, що мені хотілося.

Насправді, мама заохочувала мене вільно говорити за столом з дорослими, вільно висловлювати свою думку. Вона завжди рахувалася з моїми бажаннями і саме вона розвивала в мені внутрішнє відчуття того, що бути поза мейнстрімом — це безпечно. Це дуже мені стало в нагоді. Бо якщо б мене вчили ставити кругом рамки, то я би не могла почуватися безпечно. А так я знаю, що я є такою, якою є, і бути такою добре. І можна поводитися так, як вважаю правильним. І можна жити по-іншому, ніж сусіди чи друзі і при тому почуватися комфортно.

— В чому, на твій погляд, основа виховання дитини? Це вседозволеність чи розуміння потреб дитини? Бо при відсутності меж можуть бути і побічні негативні ефекти.

— Стовідсотково, що побічні ефекти є при абсолютній вседозволеності. Я маю на увазі, що досліджувати світ — це нормально. І коли дитина хоче пхати руки у воду, пісок — не потрібно цього забороняти. Але що стосується питань моралі та совісті, на це слід дуже зважати. Мені ніколи не дозволяли ображати когось, говорити погані слова, обманювати, робити неприємні для когось вчинки.

Так, я була «незручною» дитиною, бо лізла, куди хотіла, але натомість, наприклад, ніколи не казала неправди. Тому, я думаю, що розуміння дитини може бути якраз там, де вона вивільняється і робить те, що не шкодить нікому. У всьому решта я за дисципліну, чітке виховання і визначення цих рамок.

— Надійко, які ти сама любиш ігри і в які бавитеся вдома? Я так розумію що з восьмимісячною дівчинкою ви маєте свої забавки.

— Так, вона сама недавно вигадала гру. Сиділа собі на стільчику, а я була навпроти неї. У нас є шафа з дзеркалом. Вона побачила мене у дзеркалі — усміхнулася до відображення, потім швидко повернулася до  мене справжньої і знов усміхнулася. І так десь впродовж 5-ти хвилин вона то туди, то сюди поверталася і щоразу сміялася. Так вона впізнає або порівнює.

І ще якось, коли ми були на вулиці, впав листочок. Вона гралася-гралася ним і покинула. Я дала їй схожий сухий листок з дерева і вона почала щось шукати. Підняла попередній листок і сиділа дивилася на них, порівнювала. Для неї зараз цікаві ті ігри, які вона сама собі придумує. Я зараз для доньки не вигадую нічого
особливого, віддаю їй керування цими процесами. А коли вже підросте, будемо грати в шахи, бадмінтон. Я навіть для неї навчуся робити орігамі, якщо вона того захоче. Ну або будемо вчитися разом.

— Яке твоє ставлення до сучасних планшетних дитячих ігор? В чому бачиш позитив або навпаки?

— Я вже завантажила багатенько ігор, але, думаю, що до року я їй не буду давати планшет. Хоча, їй вже цікаво трошки потицяти і я дозволяю, щоб вона розуміла, що якщо мені можна, то і їй можна. Але поки що нехай пізнає світ справжній, реальній, вивчає на дотик різні текстури, які є довкола.

А згодом, коли вона буде цікавитись, можна і це дослідити. Знаю, що побутує думка, начебто не варто дітям давати планшети, показувати телевізор. Але, мабуть, не дуже мудро, коли мама сидить з планшетом, а дитина бавиться дерев’яними іграшками. І крім того зараз є багато розвиваючих планшетних ігор, які показують дитині таке, чого б мама і не вигадала. І я думаю, що в сучасному світі це дуже важливо.

— Ти для себе завантажуєш ігри? Досліджуєш їх?

— Якщо я натраплю на щось цікаве, то завантажую, щоб подивитися, як це працює і залишаю ті, які сподобалися, бо Apple оновлюється постійно і потім їх можна і не знайти. Мені подобається гра “Nighty night” — там потрібно погасити світло усім тваринкам на фермі. Це справді гарна штука перед сном.

— Як думаєш, коли закінчується дитинство? Де ця межа? В чому вона проявляється?

— Я навіть не знаю. Моє внутрішнє дитинство не закінчилося. Я розумію, що я маю певну відповідальність, але мені й досі цікаво гратися, але чи тільки гра означає дитинство? Це таки доволі складне філософське запитання. Мабуть, наскільки ми собі дозволяємо, настільки ми залишаємося дітьми. Наскільки ми не виживаємо його з себе чи не закриваємо у якийсь погріб.

— Виглядає так, що ти любиш мріяти. Вдалося втілити якісь мрії з дитинства, окрім того, що ти стала письменницею?

— В мене є багато мрій, до яких я йду і, ймовірно, буду йти довго. З того, що вдалося здійснити — це моя мрія стати мамою. Я дуже хотіла мати діток, передати їм таке тепле ставлення, як мені дала моя мама. І Дануська — це початок втілення цієї мрії, бо я хочу трьох діток.

Мріяла про такого чоловіка, з яким буде добре, щоб не просто був спільний побут. Мені хотілося, щоб біля мене був чоловік, з яким цікаво, весело, щоб можна було разом кататися на велосипедах, трохи побешкетувати, який буде сміятися з моїх якихось витівок. І я тішуся, що й ця мрія здійснилася.

Мріяла стати письменницею. Мріяла подорожувати. І вже вдалося багато. Сподіваюся, що буду далі це робити. Мрію про власний дім. Ми живемо у домі моєї бабусі — він затишний, хороший, але ми з чоловіком хочемо свій дім. Хотіла бути мушкетером. От цю мрію не вдалося здійснити)

— Надійко, чим ти порадуєш цього року гостей книжкового Форуму, який відбувається у Львові?

Я презентувала свою нову дитячу книжку, «Найважливіша знахідка», присвячену моїй донечці Данусі. Були презентації і дитячі читання. Ми говорили з батьками і тішилися з дітьми розмальовками, котрі підготувала для нас прекрасна художниця Вікторія Кириченко – авторка ілюстрацій у серії моїх дитячих книжок про Маленьке Мишенятко.

— Чого тобі найбільше хочеться від життя зараз?

— Колись, може, це звучало банально, а зараз дуже на часі. Хочеться, щоб був мир. Щоб не потрібно було дослухатися до літаків і питати в чоловіка: “Як ти думаєш, то пасажирський чи ні?” Коли припиняться бої, загальне тло буде іншим. Тоді не будеш перейматися тим, що війна може забрати когось з близьких. І коли є
цей спокій, то все решта знайти дуже просто в буденних радощах життя. Нехай буде спокійно, а все інше ми собі влаштуємо.

Nravo Kids зичить Надійці Гербіш натхнення для творчості, радості і нехай щастя, яким вона світиться завжди тільки збільшується.

Тішимося, що “Теплі історії до кави” і “Теплі історії до шоколаду” потрапили до переліку “10 книжок року” (2013) і до коротких списків лідерів літа за рейтингом “Книжка року 2013”