Блог команди Nravo Kids

ФАЙНІ ТАТИ: Розмова з Олегом Жовтанецьким

28.04.2017

Файний тато Олег Жовтанецький ділиться своїм досвідом виховання дітей, секретами написання дитячої літератури та її впровадження у дитячий побут. Торкнулися теми, що буде визначальним для людей у виборі між паперовою та електронною книгою?  Сьогодні познайомимося з Жаком Жаб’є і почуємо досвід тата, який побував у трьох декретних відпустках!!!

— Олеже, Ви з сім’єю були на ІІІ Освітньому фестивалі Арсенал Ідей. Які враження у Вас та дітей? Бо відгуки дорослих та дітей часто можуть бути різними.

—  Звісно, у кожного залишились свої враження. На щастя, Арсенал Ідей задовольнив потреби і малих, і великих. Особливо цікавим і несподіваним для мене виявилися презентації музеїв. Наприклад, наш середульший Богуслав на стенді музею малював на воскових табличках. Можна сказати, освоював технології періоду Київської Русі. ☺ Старший, Марко, тим часом опановував віртуальну реальність з Google-технологіями та відвідав майстер-клас з основ програмування на мові Scratch. Київська мала академія наук провадила такі курси.

А ще було багато цікавих подій етнографічного плану. Зокрема, музей міста Косова, що на Прикарпатті, дарував приємність жіночій частині через майстер-клас із зав’язування хусток. І наша найменша дуже радо погоджувалася, щоб їй на голові виклали хустку так, як це робили прабабусі на Гуцульщині. Наступного дня Мільця вже тягла нас до їхнього стенду. Словом, кожен знайшов щось на свій смак.

Харківське мистецьке об’єднання художників робило такий перформенс, де кожен учасник міг створити свого героя-монстра з підручних матеріалів: пінопласту, клею, фарб. Це неймовірно захоплююче! Коли з дітками щось таке витворюєш, то це енергетичне наповнення і натхнення для цілої родини.

Всі дні, коли ми потрапляли на Арсенал, були там до останньої хвилини. Тепер, вдома діти намагаються з підручних матеріалів зробити різні просторові конструкції. Так часом з нічого може щось постати. Нехай воно буде не таке професійне, як у художників. Але ж з таких речей й починаються грандіозні проекти. Завжди потрібен перший крок.

— Ви часто подорожуєте разом з дітьми?

— Коли ми подорожуємо, намагаємося дітей брати з собою. Зазвичай, вони з нами усюди. ☺

— Ви презентували нову книгу “Що у татка в бороді?” Як все пройшло?

— Арсенал Ідей у наших планах з’явився з двох причин. Перша — наші хлопці Марко та Богуслав взяли участь у відкритому конкурсі на створення візуального образу для Арсеналу ідей. Наші діти стали лауреатами і отримали запрошення учасників. І це головна причина, чому ми поїхали. А вже при такій нагоді ми запитали в організаторів про можливість презентації нової книги — до речі, першої у світі бородатої книжки.

У нас був свій майданчик й я провадив майстер-клас з вирізання паперових борід і наповнення їх небанальними сенсами. ☺  Презентацію відвідало чимало діток, звісно й наших була жменька. Як на мене, перформенс удався.

— Ви вперше представили дітям цю книгу?

— Це була друга презентація. Перша відбулася у Львові в рамках відзначення року Львова в спільноті літератури ЮНЕСКО. Усе дійство відбувалось у Палаці культури ім. Хоткевича. Мої зусилля були подвоєні ентузіазмом ілюстратора книги, Тарасом Кебом. Було весело. Взагалі з найменшою дитячою аудиторією я почав спілкуватися десь півтори роки тому, коли світ побачила моя перша книжка “Баранцеві сниться лука” з прекрасними ілюстраціями Олі Кваші. І мені це подобається.

— Олеже, як Ви для себе відкрили псевдонім Жак Жаб’є?

— Це певним чином гра і, відкрию таємницю, Жак Жаб’є – не єдиний мій псевдонім. Є й інші. Так, дописуючи до Інтернет-видань, підписуюсь одним псевдо, для блогу – є інше. Словом, як у Чайковського: Що наше життя – гра.

Жак Жаб’є — це літературне псевдо для дитячої творчості. Виникло воно з подорожі Гуцульщиною. Ми були у Верховині, де скрізь оте Франкове: “Ось Жаб’є — столиця Гуцульщини.” Можливо жартома, а може на серіо, згадався Джон Ґріффіт Чейні, який прибрав собі псевдо «Лондон». Я подумав, що теж можу взяти собі назву однієї зі столиць, і чому б не Гуцульщини? А співзвучне «Жак» — це синонім до слова учень, студент, яке закріпилося у західнослов’янських мовах, наприклад, у польській чи чеській. Цей образ трансформується в образ вічного студента. Як на мене, це добрий образ літературного жанру.

— Ви відносите себе до людей, які постійно вивчають щось нове?

— Звісно. За покликанням я викладач, учитель. А найкраще цей фах можна охарактеризувати латинським висловом: “Docendo discimus” — Навчаючи навчаємось. Постійне навчання — це також й образ студента, вічного студента. Тому тут немає суперечностей.

— Олеже, розкажіть, як до Вас приходять теми, сюжети для дитячої книги?

— Письменники усе підглядають з життя. Дуже часто — це життєві ситуації, які вже  розвиваються в уяві письменника, й втілюються у певних образах та літературних героях.

— А від чого залежить, як Вам хочеться писати: віршами чи прозою?

— Це дуже цікаво. Я собі не можу дати відповідь на це запитання. Часом буває, що сюжет легко і з першого разу римується. А щось інше з’являється як прозова річ. Мабуть, це вибір без вибору, бо є щось таке, що тяжіє над тобою.

— З презентацією першої книги Ви їздили по цілій Україні, де саме?

— Найдалі з книжкою довелося побувати на Луганщині. Це був Сіверодонецьк, Рубіжне, Лисичанськ. Там лінії фронту недалеко. Також було Запоріжжя, Київ, Івано-Франківськ, Чернівці, Моршин, Косів. Були і великі, і малі міста. Нещодавно – у Миколаєві, невеликому містечку на Львівщині, де уже багато років відбувається неймовірний захід – Книжкова толока, який організовує пані Люба Хомчак. На маленькій площі у певний час тут  можна зустріти людей знаних і шанованих у царині літератури з цілої України. Серед інших добрих речей, які трапляються на Книжковій толоці, це відвідини місцевих шкіл у навколишніх селах. Це дуже хороший досвід, таке спілкування з дітьми з сільської місцевості надихає.

— А чим саме надихає? Що Ви черпаєте від тих дітей?

— Щирість. Хоча всі діти є відвертими, але чомусь більше відчувається це у дітей в більш віддалених від «цивілізації» поселеннях. А можливо, це нагадує моє власне дитинство, бо перших три класи я ходив у сільську школу і це мені більше лягає на душу. І ці діти з сіл не такі пещені долею, як діти з міст. Хоча і в містах є різні школи, різні райони і можливості у батьків звісно різняться. Основна відмінність, мабуть, в тому, що сільські діти ближчі до природи. Я пригадую, коли переїхав до Івано-Франківська й почав ходити до міської школи, перші місяці сидячи на уроках, заплющував очі й бачив квітковий луг. Думаю, у цьому вся суть.

— Чи “виростають” Ваші книги разом з дітьми? Скажімо, коли діти були менші, були одні ідеї, зараз, напевно, вже є інші.

— Певна річ. Кожен автор уявляє собі свого читача. Цей образ може бути збірним, але він дуже реалістичний. Моїм збірним образом читача є мої діти. Звичайно, що в сюжетах я росту разом з ними. Тому що перша книжка “Баранцеві сниться лука” є для дошкільнят, а мої діти починають виходити з цього віку. Зацікавлення у них вже змінюються. Це мають бути герої, які щось чинять. І діти в цьому пізнають різні добрі речі, аби починати їх відрізняти, співпереживати і вболівати за свого героя, за добрі речі. Хочемо ми чи ні, але література є елементом суспільного бекграунду для виховання дітей. Діти мають розуміти, куди ми рухаємося у цьому світі, у цьому суспільстві, а цінності передаються мимоволі через авторів, книги, підручники, візуальні образи.

Дуже відчувається вплив телебачення. У Львові увійшло в моду хизуватись відсутністю телевізора удома. Але все одно значна частина людей цей ящик дивиться, обмінюється інформацією і це також впливає на формування цінностей у дітей. І не можна упускати цих моментів, особливо у дошкільному віці, коли діти починають бути допитливими до таких складних ємних понять, як чесність, порядність, доброта. Цей ряд можна продовжувати. У книжках вони знаходять правильні відповіді, на ТБ, на жаль, — ні.

Книжка для дітей є виграшною з погляду суспільної корисності більше, ніж ТБ. Нам потрібно щось робити з цим — змінювати принцип роботи ТБ, а не хизуватись відсутністю телевізора, тоді це також буде добрим інструментом.

— Наскільки легко пояснити дітям, якщо вони розпитують про стосунки людей, що відбувається у світі? Це не завжди просто.

— Тут є такий момент, як авторитет. У кого є діти, напевно помічали, коли дитина йде до першого класу, і вже за півроку авторитет вчителя стає більшим за батьківський. Це я кажу до того, що дуже важливо не проґавити момент, коли ви є авторитетом для своїх дітей. Бо з часом авторитети змінюються і вже не вчитель, і не батьки, а хтось інший, чийого впливу ми б не хотіли, але це все життя…

Інший момент в тому, що ми не можемо давати готові відповіді на питання, бо життя — це динаміка і діти, розвиваючись, самі мають відчувати й розуміти. Ми даємо швидше підказки, підведення до відповіді. У дитячій літературі це також головне: не дати готову відповідь, але поживу для роздумів.

Коли дитина сама проживає, відповідає на питання, які виникають всередині, тоді вона це краще засвоює. Готова відповідь швидко забувається. І ця відповідь десь все одно знайдеться через дію.

— Як вибрати добру книжку для дитини? Що Ви читаєте з дітьми?

— На щастя, за останні кілька років індустрія дитячої книги, я зараз маю на увазі не тільки видавництва, а й агенції та сайти, які виконують роль порадників для батьків, і літературні конкурси, представлена дуже добре. Якщо батьки сумніваються в своєму смаку, то можуть покладатися на конкурси і сайти з оглядами. Крім того, на ринку є лідери книжкової продукції. До них можна також прислухатися, бо вони дають певний знак якості з відбору авторів, ілюстраторів. Зрозуміло, що все, що вони видають, варте уваги.

Але не забуваймо, що в дитячій книжці для молодшого віку важливою є ілюстрація. Це своя окрема сфера. І буває так, що одні картинки відгукуються, а інші не подобаються. Це не означає, що одні є кращими чи гіршими, просто це все на індивідуальний смак. Але дітям варто формувати смак. Тому дуже добре ознайомлюватися з конкурсами, які відбирають кращі ілюстрації та книги з цілого світу. У нас достатньо багато перекладів. Є і зворотній процес, коли перекладають наших авторів, ілюстраторам пропонують оформити книгу для закордонних видавництв.

Цей пошук інформації зараз доволі легкий, тому що ринок більш-менш наповнений. І гугл допомагає. Так само книжка – не обов’язково означає паперовий варіант. Дуже популярною, принаймні у світі, є електронна книга. Напевно, за цим і є майбутнє. Бо зараз діти вже змалку пробують віртуальну реальність, вже з 2-го класу діти у школах вивчають інформатику. Пригадую, що перший комп’ютер я побачив у старших класах. Можна сказати, що це прірва поколінь. Їхні тактильні відчуття змінюються. І якщо для людини, народженої у 20-му столітті, книга на дотик є незамінним атрибутом життя, то для народжених у 21-му столітті — це ґаджети, комп’ютери. Саме тактильність, думаю, буде визначальним у виборі книги чи електронної книги у майбутньому.

— Чи грають ваші діти мобільні розвиткові застосунки або переглядають освітні програми чи відео на ютубі?

— Ми намагаємося, як всі батьки, лімітувати час із ґаджетами. Діти захоплюються фільмами на ВВС про природу. Особливо про динозаврів:) Старший син захопився програмуванням на Scratch. Мені вже й самому цікаво візуалізувати образи, хоча це більше, як освоєння окремих функцій програми виглядає. Ми разом з сином це вивчаємо.

Думаю, що це значною мірою залежить від батьків. Я більше працюю за комп’ютером в редакторах текстових та пошуковику. Звісно, що діти це й собі беруться відтворювати.

У нас був цікавий випадок з друкарською машинкою. Для дітей це щось фантастичне. Мені було приємно показати, як вона працює. Тут інші тактильні відчуття. Пригадалося дитинство, коли старші казали: «не руш», боялись щоб не поламав, а зараз це непотріб. Не діти ці пристрої зламали, але час. От ми від сучасних пристроїв відійшли аж до гаджета 20-го століття. Але це механіка, яка дітям цікава. Подумую, може купити таку машинку, нехай діти на ній практикуються ☺

— Олеже, що Ви любите робити разом з дітьми, коли збираєтеся усією сім’єю?

— З дітьми дуже гарно вдається активний відпочинок. Хоча батькам після роботи часто також хочеться відпочити. На щастя, ми з дружиною працюємо викладачами. Це приносить задоволення. З студентами не буває сумно. Та велика частина роботи – робота вдома. А отже, більше часу з дітьми. Якщо випадає нагода – бавимося у настільні ігри на розвиток пам’яті, реакції. Індустрія ігор зараз дуже пішла вперед.

Ще ми стараємося виїжджати кудись. Не обов’язково десь далеко. Це може бути одна з найбільших площ у Східній Європі – у Жовкві, або зоо у Меденичах, або просто прогулянка у лісі. Але пам’ятаймо про кліщів! :)

— Так, страшно від того, коли бачиш всюди таблички з попередженням про кліщів.

— Ні, страшно, коли бачиш кліща, який впивається у тіло! ☺  Але то таке. Як кажуть, кліщів боятися, в ліс не ходити. Ми за прогулянки парком, лісом. Наші хлопці мають велосипеди. Ми близькі, щоб пересісти на двоколісні. Все вичікуємо, коли вело доріжки дійдуть до нашого району.

— Розкажіть за свої сімейні традиції.

— От несподіване запитання. Ми їх самі творимо, але сказати, що вони якісь оригінальні, чи щось таке, чого немає у інших, я не можу. Ми, як напевне усі на світі, святкуємо Дні народження, Різдво, Великдень. Важливою традицією є миття рук перед вживанням їжі ☺ Практикуємо спільну молитву перед сном.

Якщо можна вважати сімейною традицією запрошення когось в гості та підготовку до зустрічі, то наші діти це дуже полюбляють. Ще ми разом любимо готувати. Знайшли добрий рецепт піци і тепер з дітьми маємо таку традицію спільного приготування піци, ну й звісно її споживання. ☺

— Олеже, у Вас є досвід батька у декреті. Як воно, поділіться враженнями.

— Я вже так вжився у цю роль, що не пам’ятаю іншого життя. ☺ На щастя, мені це не перешкоджає мати заняття зі студентами. Звичайно, що не в обсязі повної ставки, якщо говорити університетською термінологією. ☺ Також я можу займатися творчістю. Більше того, саме декретна відпустка підштовхнула до реалізації у дитячій літературі.

Декретна відпустка — це постійно з дітьми. Напевно, це також своєрідна компенсація. Бо так чи інакше, ти порівнюєш себе малого з своїми дітьми. І цього часу батьківського для дитини моєму поколінню не вистачало. Зараз я компенсую собі, своїй внутрішній дитині те, що віддаю час своїм дітям. Мені малому дуже хотілося більше часу проводити з батьками, бо вони часто були в роз’їздах. Знаєте, у радянські часи робота в людей була на першому місці, від цього неможливо було відійти. Такою була загальна норма. Зараз багато чого є по-іншому. Кожен сам вибирає. І цей вибір – це чудово!

У нашому випадку, вибір полягав у тому, хто піде у відпустку — я чи дружина? Ми працюємо в одній сфері і на зарплаті це ніяк не відбивалося. Так складались обставини, що я пішов перед цим у докторантуру. Моєї фізичної присутності в навчальному закладі не вимагалося. Таке поєднання роботи і догляду за дітьми було на часі, тому жереб впав на мене. ☺.

— Ми говорили з Артемом Чапаєм, який написав книгу про тата у декреті. Він переконаний, що наше суспільство не готове до адекватного сприйняття чоловіків, які йдуть у декрет.

— Якщо подивитись статистику не тільки українську, а й європейську, то чоловіки йдуть рідше у декрет. Однією з причин є те, що жінки отримують менші зарплати, ніж чоловіки. Я не буду узагальнювати, є різні сфери. Але якщо чоловік отримує вищу зарплату, то очевидно, що у декрет піде жінка. Бо сім’я втрачатиме частину доходів. Тут спрацьовує чистий прагматизм.

Щодо стереотипів, люди звісно реагують. Але наше законодавство надає таку можливість, що є важливою річчю. До моменту, коли я пішов у декретну відпустку, я не зустрічав нікого з батьків у декреті, але я очевидно просто не звертав на це уваги. І напевно, такі випадки були, але не масово. Потім я мимоволі почав за цим слідкувати, і так, батьки у декретній відпустці трапляються ☺  Звісно, що у різних сферах, але найбільше все ж у освітній. Це дає змогу вивільнити час для написання дисертаційних робіт.

— Чи у Вас з дружиною однакові погляди на виховання дітей? Як Ви домовляєтеся, якщо виникають розбіжності?

— Без сумніву, у нас є багато спільного, бо ми з дружиною належимо до одного покоління, але ми всі на планеті Земля різні люди, у кожного свої погляди. Не зважаючи на ті незначні розбіжності, мудрість полягає у пошуку консенсусу. З кумедних історій, я категорично відкидав можливість дитячого садка, коли народився наш первісток Марко. Дружина ж навпаки наполягала, що садок не буде зайвим. Якийсь час я тримався. Ми звісно ходили на гуртки, індивідуальні заняття, але синові цього було замало. Для дитина важлива соціалізація у середовищі ровесників. І я змінив свою думку. Це один з тих прикладів, що консенсус полягає на перемозі жінки. :)

Якщо ж серйозно, коли аргументи підтверджені реальністю, можна прийняти правильне рішення. Звісно, що ніхто не застрахований від помилок. Якби ми все завжди робили правильно, то не існувало б такої професії, як психолог. ☺ Ми стараємося виправляти свої помилки, коли ми їх бачимо. Не святі горшки ліплять. А у випадку дітей дуже важливо навчитися помічати свої помилки, визнавати їх та виправляти якнайскоріше. Це, напевно, такий основний висновок процесу виховання.

— Розкажіть, чим захоплюються Ваші діти? Я вже знаю про активний відпочинок, настільні ігри та піцу…

— Всі діти різні. Як це так трапляється, що у двох батьків всі діти різні, у всіх свої смаки, індивідуальні інтереси… Великою проблемою було, поки двоє хлопців навчилися разом гратися, а не битися, ділячи іграшки. Це є та частина виховання, до якої діти мають самі дійти. Ми можемо підказувати. Але має настати внутрішній перелом, щоб діти самі зрозуміли, що створювати разом — краще, ніж руйнувати. Це тривалий процес. Багатодітні батьки це добре розуміють. Потрібне неабияке терпіння, щоб повторювати і повторювати й при цьому не зриватися. Така природа дітей, що їм потрібно тисячу разів щось повторювати.

Щодо ігор, то у кожного свої захоплення. Старший, Марко, будує різноманітні просторові конструкції: замки, кораблі, що завгодно. Середульший, Богуслав, любить малювати, він може дуже довго розмальовувати щось чи створювати свою картинку. А наймолодша, Міля, окрім малювання, полюбляє бавитись в ігри, як би це назвали фахівці з педагогіки –  на розвиток дрібної моторики — перебирає різні матеріали, тне папір ножицями. На щастя, виробник реагує продукцією на кожен вік. Можна й самому придумувати забави й розваги, але зараз такий вибір ігор та іграшок, що в цьому практично немає потреби. Ми тільки ротацію час від часу робимо — одні іграшки ховаємо, інші дістаємо, щоб була обновка. ☺

— Де порадите батькам черпати натхнення, щоб не виснажуватися від щоденних буднів з дітьми? Адже діти заряджають, але й так само втомлюють.

— Якби я мав змогу, то тут би звернувся до бабусь і дідусів. Тому що батьки потребують допомоги. Вони також мають залишати час на себе. Без цього не має можливості відновлювати сили. І це таки істина: якщо мама щаслива, щаслива сім’я. Якщо тати можуть брати на себе частину роботи, то нехай беруть. Добре, якщо допомагають дідусі-бабусі. Досить непоганий вихід з ситуації — залучення нянь. У батьків час для себе має залишатися, без цього ніяк.

— Яким було Ваше дитинство? Розкажіть за своїх улюблених героїв.

— Я жив в селі неподалік Галича на Франківщині, до 3-го класу ходив тут до школи. Батьки були на роботі у Львові та Івано-Франківську. Я залишався з бабусею та дідусем, які також працювали на місцевому заводі. У селі дитина може знайти багато цікавих занять, особливо якщо немає нагляду дорослих. ☺ Ми з друзями бавилися до пізнього вечора. Так, що кожного шукали з індивідуальною лозиною. ☺ Це вже був як ритуал. Звісно, що за це сильно не карали, ритуально. Зараз це мені видається кумедним.

І Нестайкові Тореадори я відчуваю дуже близько. Метро ми не копали, звісно, але свійських тварин я пробував приборкати й об’їжджати. І це, як Ви розумієте, зовсім не про коней мова :) Це таке безтурботне дитинство. Воно має свої переваги у певному віці, коли хочеться пізнавати світ, і деякі образи настільки яскраві, що досі стоять перед очима.

Щовечора дідусь мені читав не тільки дитячі книги, а й історичні книжки, про часи давні, про князів та про козаків. Я намагаюсь передавати цю естафету далі. Своїм дітям я не нав’язую, у нас досить хороша бібліотека дитяча. Кажу, щоб вони вибирали самі і ми читаємо кожного вечора. Якщо уроки зроблені ☺ Це непорушна традиція, яку я опустив, бо це настільки природнє як дихати, що й про це не думаєш, коли говориш про традиції. ☺

Серед улюблених книжок моїх дітей – пригоди Пеппі. Пеппі – для нас реальна. Ми навіть збираємось колись навідати її на віллі Хованка ☺. Це також образи Всеволода Нестайка, Володимира Рутківського, ми подорожуємо до Лапландії із Нільсом та до невідомих островів з численними піратськими ватагами. А ще вірші. Звісно, що свої ☺ Але й також Романа Скиби, чимало інших, прекрасні адаптації Івана Малковича Тувіма та Маршака. У моєму дитинстві – це також був Корній Чуковський. Прекрасні рими, настроєві. Досі, коли я пишу, то ці рими в мені вібрують, повертаються. Все, що у нас в дитинстві закладають, в дорослому віці так чи інакше виявляється.

— Олеже, Ваше побажання усім батькам та дітям.

— Любити один одного і любити життя. Бо життя — це не тільки солодкий нектар, а й тяжка праця його видобути. Але великою насолодою після праці є скуштувати цей нектар. У цьому і є цінність родини та виховання дітей, як важкої праці, хоча інколи це може виглядати, як легка забава.

Nravo Kids бажає Олегові та його родині чудових вражень, подорожей та натхнення на гарні справи!