Розмова з Богданою Фроляк

Знову мама з світу музики) Богдана Фроляк її створює. І наша розмова переходила з теми музичної до дитячої, навчальної і знову до творчої. Надіємось, що це надихне до музичних відкриттів діток, мам і навіть дослідників методик навчання дітей музики.
Богдано, у вас були дуже відомі вчителі та наставники — Василь Куфлюк, Володимир Флис. Скажіть, наскільки від вчителя залежить успішність учня і розкриття його потенціалу?Я думаю, що залежить дуже багато. Навіть не від того, наскільки наставник є добрим як вчитель, а те, наскільки він є цікавим як особистість. Мій перший вчитель, у якого я вчилася з 4 рочків, був у нашому селі Видинів, що у Івано-Франківській області. Це був світлої пам’яті Василь Куфлюк, який навчався у Варшаві, де штудіював математику, музику і педагогіку.Доля так склалася, що йому довелося працювати з відомим Янушем Корчаком. У з’язку з початком другої світової війни після вакацій Куфлюк не зміг продовжити навчання в Варшаві і залишився у своєму рідному селі. Усе своє життя він присвятив навчанню дітей музики і математики, особливо зосередився на вихованні у дітей абсолютного музичного слуху, самостійно розробивши свою власну ориґінальну систему виховання такого слуху.Він надзвичайно цікава особистість. І якщо говорити про моє життя та багатьох відомих на сьогодні музикантів — це Ганна Гаврилець, Мирослав Максим’юк і багато інших, які були його учнями, то тут треба завдячувати долі за те, що ми мали таку людину у селі, яка зіграла вирішальну роль у тому, що ми стали тими, ким ми є. Його постать дуже сильно вплинула і на моє життя, скерувала мене у русло музики і так вже далі воно і рухалося у цьому напрямку.В школі у мене, звичайно ж, також були гарні вчителі, але тут якось було все звично, бо я вже була запрограмована, мабуть, від народження, що я буду в музиці. І мені в школі все подобалося: навчання, все легко давалося, і атмосфера була гарна. У консерваторії я вчилася у дуже хорошого музиканта, композитора Володимира Флиса, на жаль, не дуже довго, бо його не стало. І потім я продовжувала навчання у Мирослава Скорика. Це був мій головний професор, можна так сказати. Це,звичайно, було для мене дуже почесно вчитися у видатного українського композитора, музикою якого ми,студенти захоплювались.Я думаю, що особистість педагога, вчителя має велике значення для долі молодого музиканта.
Тобто, важливо вчитися у відомих?Не обов’язково. Якоюсь мірою, це важливо. Але це не головне. Добре вчитися у людини, яка є неординарною постаттю і може у тобі побачити певні таланти, здібності і розвивати їх, дати поштовх, щоб вони розкривалися. Я кажу про вчителів, які працюють з дітьми. У консерваторії, де вже свідомі студенти, звичайно, що вчитися у Мирослава Михайловича було і поважно, і престижно, і дуже приємно. Але, я вважаю, що це не може бути основним пріоритетом, хіба що, дуже хочеться саме у цього композитора переймати досвід, бо, скажімо, дуже подобається його музика, його музичний світогляд. Бо так по-справжньому композитор виховується на усій історії музики, навчання обов’язково передбачає пізнання і вивчення партитур видатних композиторів-класиків різних епох.
Хотілося б дізнатися більше про методику розвитку абсолютного слуху в дітей, яку розробив Василь Куфлюк. Чи її продовжують застосовувати, чи є певні дослідження, результати спостережень?Як ми, його учні до Львова потрапили? Про наше село і нашого вчителя слава ходила по всій Україні. Тогочасний директор школи ім. Соломії Крушельницької Олександр Тищенко приїхав у село і відібрав перших кількох дітей, потім — наступних і так далі вже пішов цей ланцюжок. І нашому вчителеві пропонували переїжджати навчати у Франківськ, Львів. Але він не хотів нікуди їхати…І про його методику я багато роздумувала, але, на жаль, її ніхто не перейняв. Чому? Мабуть, тому, що, по-перше, ця методика була дуже пов’язана із ним особисто, а по-друге, він присвячував увесь свій час, щоб добитися таких хороших результатів. Так по правді – він присвятив цьому усе своє життя. Для цього потрібно бути вчителем від душі. І насправді з дітьми працювати — це дуже складно, не кожному під силу. Потрібно багато творчості, терпіння, підхід до учнів. На жаль, зараз ніхто особливо не впроваджує цей метод у життя.
Скажіть, чи є записи, дані про цю методику, щоб при можливості відновити її?Так, є. Десь років десять тому були обіцянки зі сторони Міністерства культури і зі сторони видавництва “Музична Україна” опублікувати книжку і все закінчилося тим, що через брак коштів зупинили цей задум.
Богдано, як ви порадите наймолодшим діткам прищеплювати смак до музики, розвивати їх у цьому напрямку?Я думаю, що ці речі виховуються в дитині від народження. Одна справа, успадковані генетично здібності до музики. Інша — атмосфера, у якій дитина зростає. Якщо родина живе музикою, артистичними цінностями, духовними, то чи стане ця дитина професійним музикантом, чи не стане, все одно зростаючи в цьому, вона вже не зможе бути втраченою для світу духовності, мистецтва, культури і музики. Це навіть є головним!Не саме навчання музичної грамоти, нот, а послухати: яка музика супроводжує її вдома? Чи це класична чи інша, головне, чи якісна? Тобто, те, що дитина бачить та чує, прищеплює їй цінності та смак до якісної музики. Так мені це виглядає.
У вашому розумінні — якісна музика — це яка саме? Бо, мабуть, у це поняття люди можуть вкладати різне значення.Ну, скажімо, у літературі також бувають різні жанри. Але у кожному з них є добрі тексти і погані. Так само й у музиці. Ясно, що для мене “рідною” є академічна музика, класична чи сучасна академічна – я на цьому виросла. Очевидно, що це не естрада. Рок я просто не дуже люблю. Хоча, визнаю, що він також може бути добрим. Але це просто не моя музика, а вже джаз — так).
А кого з сучасних естрадних виконавців ви слухаєте?Я естради не слухаю. Я знаю, що є Святослав Вакарчук, Руслана Лижичко, що є інші співаки,але я особливо в це не заглиблююсь. Мені в якійсь мірі імпонує Джамала. Це не означає, що я її слухаю часто. Але те, що я час від часу чую – мені подобається. По-перше, вона професійно володіє голосом. По-друге, вона є достатньо оригінальною в творчості, вона не шукає дешевої і швидкої слави. Мені подобається, яким шляхом вона йде. Це шлях більш серйозного музиканта,аніж просто попсовика.
Це насправді цікаво, бо, кожен вариться у своєму середовищі і відповідно вибирає той музичний продукт, який вважає добрим.Це так. І зараз є біда з вихованням молоді. Адже більшість, я не кажу про тих, хто вчиться у музичній академії, не слухає класичну музику взагалі. Та що там гріха таїти – навіть наші студенти не живуть часто-густо музикою серйозною, і це сумно. Бо це є такі базові речі, які мають бути присутні, так як і класична література, наприклад. Яскравим прикладом щасливого поєднання академічнонго виконавського мистецтва і джазової творчості є, наприклад Чік Корія чи Лєшек Моджер.
Зараз ми бачимо, що молоді батьки розуміють цінність класичної музики і все популярнішими стають такі концерти навіть для кількамісячних малюків.Звичайно, що це добре. Коли я навчалась у музичній школі, була така традиція у філармонії — симфонічні ранки-концерти академічної симфонічної музики для дітей, в яких часто солістами виступали діти-учні школи. Зараз ця традиція ще у якомусь форматі існує, але, очевидно, вже не так часто, як би хотілось. То була дуже гарна традиція. Тепер це вже складніше організувати – оренда залу і організаційні моменти…Хоча, я вважаю, що наша Львівська філармонія є дуже відкритою і багато робить для того, щоб такого плану акції відбувалися. Дирекція співпрацює з школою імені Соломії Крушельницької — учні грають з симфонічним оркестром на сцені Львівської філармонії.Такий досвід — колосальний. Тому що, як мені здається, ніде такого, навіть в Україні немає.І навіть раніше оці дитячі ранки, мабуть, тільки у Львові були. Не чула, щоб це було в Києві чи Одесі.
Як це буде розвиватися у нас, як вважаєте?Думаю, філармонія відкрита до такого роду концертів, тому від дирекції школи повинна йти ініціатива. Над цим просто потрібно працювати, як і над усім, щоб був результат. Щоб щось відбулося, потрібно зробити це :)
Богдано, маєте можливість порівняти музичну освіту в Україні та за кордоном? Тому що я знаю, що ви часто відвідуєте міжнародні фестивалі, можливо, була нагода обговорити це питання з іноземними колегами.Я сама не вчилася за кордоном за виключенням піврічного стажування у Краківській музичній академіїі, яке носило радше характер творчої стипендії, а не якогось особливо скурпульозного навчання, і тому не дуже можу про це щось розповісти. Я знаю, що зараз з’явилася спільна точка дотику – це Болонська система, на яку всі наші мистецькі виші перейшли. На жаль, у нашому варіанті, це має певний негативний відтінок. Бо вона не дуже пасує для музичних навчальних закладів.Скажімо, за кордоном у музичних академіях існує поняття артистичного докторату. Це означає, що якщо практикуючий музикант хоче захистити докторат, то перша вимога – він має заграти сольний концерт, записати диск з цього концерту і тоді зробити виклад на хвилин 20 про ці твори, які виконує. Але перша вимога – це заграти, чи, скажімо, для композитора – написати симфонію, зробити запис цієї симфонії, а тоді вже поговорити про неї.У нас вже скоро може бути так, що не потрібно буде грати чи творити взагалі. Достатньо буде просто настрочити на 170 сторінок дисертацію сумнівної якості, це уже так є, фактично. Далі отримати звання доктора філософії і все. Так це виглядає. Тобто, з того, що ми перейняли від Європи, зараз у нас витягають не те головне, що у них є. А беруть те, що вигідно певній частині людей. Тому що, наприклад, людина, яка займається серйозно виконавством, повинна написати на 200 сторінок дисертацію, до якої є певні вимоги. Це не можна написати у формі якихось своїх рефлексій, а тільки науковою мовою. Але виконавець не вчився цього, і надати такого вигляду цій роботі він просто не зможе.Отож є хтось, хто мусить допомогти. Саме таке “пропагування” Болонської системи у наших мистецьких вузах є дуже негативним моментом. Тому що все-таки потрібно дбати про професійний рівень у цих мистецьких вузах, фаховий рівень того ж скрипаля, чи піаніста, чи диригента. І вони повинні, насамперед, грати!
Щодо шкільної освіти, доводилося чути саме від батьків, які зараз живуть за кордоном з дітьми, що вони їх привозять спеціально, щоб діти походили у музичну школу в Україні.У нашій шкільній музичній освіті це величезний плюс, що є ще ці школи-семирічки. Ніде в Європі такого немає. Є музичні приватні школи. Чому батьки сюди дітей привозять на навчання музики? Бо у нашій школі дитина і сольфеджіо вчить, і грає на інструменті. Єдине, що ці семирічки у нас вже “доходять”, можна так сказати. Бо оплачують все батьки і державної допомоги немає. І якщо у Європі – це норма,бо там, все ж таки, рівень зарплат вищий. Якщо там мама може собі дозволити приватного вчителя з музики для дитини, то тут все інакше.Я вважаю, що цю систему музичних шкіл у нас потрібно зберегти і підтримати. Це ж виховання дітей. І якщо вдома дитина не має можливості грати на музичних інструментах, то у цих школах вона так чи інакше дотична до музики. А ще у нас є зараз такі школи мистецтв – там і музика, і малювання — це прекрасні речі для дітей. Треба працювати над тим, щоб це зберегти, а не зруйнувати.
А стосовно того, що інколи бажання вчитися в музичній школі у дитини відсутнє. Що порадите батькам у таких випадках: шукати підхід, наполягти і заставити дитину чи навпаки, відпустити і відмовитися?Батьки мусять самі відчути, як краще. Але якщо дитина мучиться у музичній школі, я вважаю, що не потрібно її заставляти. Інша річ, що в тій школі знайдеться хтось такий, що може цю дитину зацікавити музикою. Але якщо цього немає і в результаті цього навчання дитина має зненавидіти чорною ненавистю музику, то краще її забрати зі школи. І просто на концерти з нею ходити, якщо батьки хочуть, щоб дитина розвивалася в плані музики.
На вашу думку, можна будь-кого навчити грати? Бо найчастіше кажуть: у нього немає слуху, тому він не буде грати.Бачите, Василь Куфлюк — це приклад того, що можна будь-кого навчити. Більш чи менш здібні діти в результаті навчання у нього чули ноти. Вони надавалися до музики. Мабуть, він був просто магічною особистістю. Бо це дуже складно. Це має бути сильна особистість, якій це вдається також і за рахунок харизматичних якостей.Мабуть, навчити можна кожного, але хтось стане музикантом, а хтось — ні. Тут більш важливо прищепити дитині любов до музики і те, щоб вона розумілася на ній.
Як порадите вибирати інструмент, можна покладатися тільки на вибір дитини?От якщо дитина йде до школи і віддаємо на фортепіано, а вона каже: ні, я хочу на скрипку! Це у нас так з молодшим було) Ну добре, ми погодилися і він пішов на скрипку.Треба слухати дитину, навіть якщо вона не дуже розуміє. Бо в процесі завжди є можливість змінити інструмент. І вже з дорослою дитиною можна про це серйозно поговорити і зробити правильний вибір.

Illustration

Ваші вже дорослі діти обоє мають музичну освіту?Старший син зараз навчається в аспірантурі Львівської Національної академії ім. М.Лисенка, також грає на кларнеті та активно працює у галузі електронної та комп’ютерної музики, молодший – на третьому курсі цієї ж академії в класі скрипки, також захоплюється джазом, і, очевидно, не мислить себе суто “класичним” музикантом.
Ви впливали на їх вибір?Знову ж таки, ми повертаємося до цього питання, що велике значення відіграє атмосфера в домі. Для них настільки природно було, що вони підуть вчитися музики, що навіть не виникало жодних питань.
Не було такого, що доводилося заставляти до навчання?Та було, звичайно, ідеально не було. І звичайно ж, були й складнощі. Кожна дитина хоче собі погуляти і часом не налягати на навчання. І батькам однозначно потрібно терпіння. А також певна твердість, тут є певна межа,яку не варто переступати. Бо завжди є небезпека перетиснути. І треба той момент відчути. Я завжди була прихильницею тої думки, що не потрібно тиснути на дитину. Не знаю, наскільки це вдалося, але, принаймні знаю точно — вони виросли прекрасними людьми і стали гарними особистостями.
Якщо в загальному, ви строго виховували своїх дітей?Ні. Ну але що значить строго? Ми їх не били, наприклад) Ми старалися бути їм друзями. Ми багато розмовляли і у всьому їх розуміли. Можливо, мені це менше вдавалося, а їх батькові – більше. Ми ставилися до дітей як до особистостей.І якщо мені тепер хтось з моїх подруг каже: ну що з нею говорити, вона ж ще мала, їй тільки 14 років. Я щось цього не розумію. Ми вже з 2-3 років говорили з дітьми як з дорослими. Я не скажу, що ми це спеціально намагалися робити. У нас це так було.
Ви вважаєте спілкування доброю запорукою для розуміння з дітьми?Ну очевидно, що це дуже важливо. Це ж завжди можна все проговорити, якщо виникають якісь складні моменти. І зараз ми також можемо все обговорювати. От приходить зараз мій дорослий син і каже: мамо, в мене дівчина є ) Ділиться зі мною, і я розумію, що він трактує мене як друга, мені це страшенно приємно.
Часто батьки відштовхуються у вихованні дітей від того, що самі отримали чи ні у дитинстві. Ви порівнювали власне дитинство і своїх діток?Так, звичайно. І часто це мені навіть заважало, бо нас виховували достатньо строго. У мене так склалася доля, що у сім років я вже поїхала з дому. Я була тут в школі-інтернаті. Але з дому я вже мала закладену програму поведінки на усе життя. А в тому ж інтернаті, що вважається як щось страшне, був, звичайно ж, момент туги за домом, за батьками, але я не стикалася там з якимись такими речами, про які мені розповідали, що вони там були. Я просто цього всього не бачила, бо я жила зовсім іншим. Мені потім ніби очі відкривалися на все це.А коли мені вже довелося виховувати власних дітей, виявилося, що це не так просто. Тут немає просто: “можна” і “не можна!” або “це чорне”, а “це – біле”. Все ж набагато складніше. І тут потрібно думати, як пояснити. От моїм батькам вдалося так: “це добре”, “це погане”. І це сприймалося як істина. І ми вже йшли так запрограмованими.Я не хочу сказати, що батьки мене виховували надто строго. Але тато помер рано – мені було 13 років. І мамі довелось нас трьох ставити на ноги самостійно. І вона хоча й була дуже добра, але мала такий характер: це можна, а це – не можна. Була такою максималісткою. А я вже зовсім інакша. Я більш гнучка. І ще хочу сказати, що ті ж діти, може, й мене багатьох речей навчили, яких я до них не знала. Саме життя давало мені приклад і вони мене також виховували.
А наскільки діти впливали на вашу діяльність? Ви композитор. Бувало таке, що діти заважали налаштуватися на написання музики?Ну зараз вже діти дорослі. Зараз це вже не питання. Питання було, коли вони були маленькі. Але це ніколи не було для мене перепоною. Я не уявляла себе без музики. Я не можу без неї. Ну прибрала, зварила їсти. Є можливість – я попрацювала. Ще коли вони були зовсім маленькі – це було складніше, але цей час дуже швидко минув. І вже трішки старші вони завжди знали і розуміли, коли я працюю.Я не розумію, коли жінка з мистецької сфери каже: я перестала малювати, писати, і так далі, бо вибрала сім’ю. Це для мене не зовсім зрозуміле. Або ти без цього не можеш існувати взагалі, або це просто не твоє покликання. Можна абсолютно поєднувати одне й інше. Хоча бути гарною мамою, я вважаю, це також покликання…Мабуть, якщо багато думати про методики, як саме дітей виховувати і вибирати той правильний шлях, тоді доводиться тільки цим і займатися, і бути вдома постійно. Я не знаю, чи буде від цього найкращий ефект. Для дітей також важливо розуміти, що батьки є особистостями. Для моїх дітей було важливо розуміти, що у них мама не проста. І, мабуть, це більше вплинуло, ніж виховання за якимись методиками.
Що вам потрібно, щоб писати? Що ви переживаєте, коли творите музику?Це важко пояснити. Коли вона є, тоді сідаєш і пишеш. Це просто дивовижні відчуття. Навіть більше переживаєш це все, коли працюєш над твором, ніж коли він звучить. Хоча, коли вперше слухаєш свій твір, то це фантастичні відчуття. Якщо твір триває півгодини, то цей час сприймається як вічність.А коли працюєш – це як от коли тобі для того, що жити, бракує повітря і коли ти глибоко не вдихнеш, то задихаєшся. Так і тут — поки не сядеш і не напишеш кілька нот, не можеш жити… Якщо я над чимось працюю, то я живу цим. Я можу не спати ночами, хоч фізично я вночі не пишу ноти, але голова працює, інколи,якесь певне рішення приходить саме вночі чи над ранок….Часом може бути, що після двотижневого “штопора” раптово приходить рішення: як розв’язати певну музичну ситуацію. Звідки воно приходить? Важко сказати. Це дуже тонкі речі. Я відношуся до такого типу творців, до яких апетит приходить під час їжі. Коли я вже сідаю працювати, то це мене настільки захоплює, що я вже навіть не переживаю, що я не закінчу твір. Все, тут музика мене веде. І знаходяться такі несподівані вирішення, яких я не планувала. Але Хтось за мене, очевидно,”спланував”:)
Які з ваших творів викликали найбільше емоцій при написанні?Ви знаєте, коли ти працюєш над музикою, в цей момент це найрідніший твір і він дуже особливий для тебе і дорогий. Зараз, з відстані часу, то я могла би кілька своїх творів назвати, над якими мені працювалося не завжди легко, навіть з такими певними муками. Це, в основному, твори моїх останніх років. Це Друга Симфонія, Фортепіанний Концерт, написаний для соліста, який є дуже дорогою для мене і коханою людиною і, очевидно, видатним музикантом сучасності.І особливо пережилися ці останні два роки, коли мені випало щастя написати багато музики на вірші Тараса Шевченка. Тут мені пощастило і з гарними виконавцями. У 2013 році співачка Наталка Половинка мені запропонувала створити музику на вірші Шевченка. З її фрази: “робимо Шевченка!” вийшла така на годину і сорок п’ять хвилин програма з моєю музикою для голосу, камерного хору та фортепіано. Звичайно ж, коли я почула про хор, то відразу подумала про мій улюблений хор з Ужгорода — “Кантус” і диригента цього хору, прекрасного музиканта Еміла Сокача. І от ми з Наталкою Половинкою і “Кантусом” “оживили” таку програму, яка називається “Цвіт”.Це була для мене дуже цікава і важлива робота у тому сенсі, що за Шевченка завжди страшно братися. У мене вже була якась така трошки сміливість, тому що у мене вже був твір для хору “Диптих”, до якого ввійшли “Думи мої” та “За сонцем хмаронька пливе”, який також увійшов у цю програму. Тобто я тоді свідомо вже взяла саме ці тексти Шевченка — лірику, пейзажні образи. Бо у Шевченка багато важких поезій і хотілося тоді “розкрити” його лірику, романтичність, Любов як поняття всеохопне, це і Любов до Жінки, і до “діточок маленьких” а все це,звичайно ж- Любов до України. “Цвіт” ми разів п’ять виконували. В Ужгороді, У Львові. І завжди так гарно публіка сприймала, попри певну “елітарність”.Цього року мені запропонував директор Львівської філармонії Володимир Сивохіп у зв’язку з 200-річчям від Дня народження Шевченка, написати твір для хору і солістів. Прем’єра його відбулася в кінці квітня – якраз Володимир Сивохіп диригував і провів цей твір дуже гарно, виконував Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії та Галицький академічний камерний хор. Цей твір вийшов достатньо драматичним, назвала я його “Праведная душе…”. Я постаралася вибрати таку текстову канву, яка умовно вклалася у три частини. Перша – це Україна. Друга – жінка, доля. І центром став для мене вірш “Нехай я заплачу, нехай свою Україну я ще раз побачу…” – це кульмінація, дуже тиха, а далі вже таке просвітлення – “За сонцем хмаронька пливе”, “Зоре моя вечірняя” та “Заповіт”. Цей твір я писала, коли у нас страшні події відбувалися, рік тому.Праця над твором переривалася, були паузи. Тільки сидиш біля телевізора і дивишся. Потім ці похорони почалися, ці сльози. А потім береш ці вірші Шевченка і розумієш: ніби учора про сьогодні написане. І так собі думаєш: Боже, а це ж ювілей такий вийшов. І, напевно, він інакшим і не міг бути. Таке враження, що Шевченко стоїть над нашою Україною і дивиться, і плаче,і молиться…Цей твір важко писався, але він мені дуже дорогий. І останній мій твір також на вірші Шевченка. Це була пропозиція чудових музикантів з Торонто, з якими мене уже поєднувала творча співпраця – “Ґрифон Тріо”. Твір написаний для баритона і фортепіанного тріо і називається “Присниться сон мені”. Для написання цього твору я використала вірш Шевченка “Л.”, пронизаний болем нещасливого кохання, а також мріями про “рай”, Шевченковий рай:
“Поставлю хату і кімнату,Садок-райочок насаджу.Посиджу я і походжуВ своїй маленькій благодаті.”
Але є і страх,що вона прийде, хоч він дуже хоче,аба вона прийшла:
“Присниться сон мені!.. і ти!..Ні, я не буду спочивати,Бо й ти приснишся. І в малийРайочок мій спідтиха-тихаПідкрадешся, наробиш лиха…Запалиш рай мій самотний.”Виконання відбулося в Торонто у березні 2014 року, солістом був знаменитий англійський баритон українського походження Павло Гунька. Так мені випало щастя багато музики створити на Шевченкові вірші. Навіть не думала, що так багато буду працювати з його текстами. Був той страх до великого. І є вже певні стандарти, як усі трактують Шевченка. Я ж хотіла показати його як лірика, як того, хто несе любов до України, але не такий страшний надрив, а саме – любов! Ці твори стали найважливішими для мене.
Богдано, а дитячі твори не плануєте писати?Я писала вже. Є невеличкий твір для фортепіано і для скрипки і фортепіано, що мої діти виконували разом. Маємо пам’ятні відео з тих концертів. Ну але серйознішим твором є фортепіанний концерт, який я написала для свого старшого сина Юрка, якому тоді було 10 років. Він виконав його у філармонії з симфонічним оркестром. І досі цей концерт серед дітей популярний, дуже люблять його грати, хоча він доволі непростий.
А що у вас зараз всередині? Що вам хочеться творити?Ну бачите, у мене вийшла така перерва зараз. Мене ці серйозні твори трошки вичерпали. Зараз маю кілька ідей. І часто мої бажання збігаються з бажаннями тих, хто хоче, щоб я для них писала. Зараз я зайнята страшенно цікавою роботою. Це не є моя музика, але оскільки у Львові планується цілий музичний марафон, присвячений творчості Йогана Себастьяна Баха, то мені запропонували Віолончельні Сюїти Баха розписати для оркестру. Але з певними нюансами — трошки навіть у естрадний бік. Хоча, я дуже до цього обережно ставлюся. Бо з музикою Баха щось робити – це дуже відповідально. Єдине, що тут також є поле для фантазії і я від себе додаю багато – тобто є можливість зробити гарну річ. Побачимо,що вийде..Також маю задуми на написання ще двох творів, прем’єра яких планується на осінь 2015 року у Львові та Києві, а також маю велике бажання написати твір для флейти і можливо струнного оркестру для прекрасної людини, котру я дуже люблю — це моя невістка. Вона дуже гарний музикант.Трошки мене лякає, що часу мало, а завдань багато. Справа навіть не в часі, а в тому, як його організувати. Я себе краще почуваю, коли я працюю, і мучуся, якщо не працюю.
Чи дозволяєте ви собі бути дитячою?На жаль, ні. Це не моє. Видно, такий характер.
Ви старша чи молодша дитина у сім’ї?Я наймолодша (усміхається) Це так кажуть, що старші – більш стримані, молодші – більш пестунчики. Але не в моєму випадку)
Богдано, які ваші побажання нашим мамам?У першу чергу — здоров’я і любові. Тому що коли є любов, то усі проблеми, які виникають, розв’язуються якимось природним шляхом. І терпіння також виходить з любові. Це головне.
Nravo Kids зичить Богдані Фроляк та її рідним багато радості та щастя у житті, натхнення, творчих здобутків та затишку :)На фото Богдана з синами і дружиною старшого сина під час вручення мені премії ім. С.Людкевича.