Блог команди Nravo Kids

Розмова з Іреною Карпою

10.08.2014

Про дитячі, ігрові та всілякі інші теми ми говорили з письменницею, співачкою та журналісткою Іреною Карпою. І ця надзвичайно енегрійна мамуська поділилася цікавими історіями про своїх малих непосидючих дівчаток та власну дитячість.

— Ірено, ти ведеш свій Бебі блог Ірени Карпи. Що тебе більше надихнуло: власна дитина чи прохання друзів і читачів, які чекали цього від тебе?

— Це мене взагалі-то напрягла моя подруга Настя, яка є власником цього сайту і рітейлером цих іграшок. І вона якось у такій доволі наказовій формі сказала: “Пиши  блог, а ми з тобою розрахуємося іграшками, — про те, як розвиваються і ростуть діти. Я на той момент ще була в такому явному стані постпологової депресії, але прогодилася все-таки це робити. І якось потрохи-потрохи увійшла в смак. Звичайно, що ми отримуємо гонорар за це, але, як мінімум, — це ще такий щоденник для моїх дітей. Коли вони виростуть, їм буде дуже прикольно читати про те, шо вони творили.  І ще виявилось, що це цікаво не тільки обмеженій ніші мамочок, а таке просто читають всі нормальні люди, які хочуть поржати. Тому що читати щось ржачне про дітей — це цікаво навіть тим, хто ніколи дітей не планував собі заводити.

— Як тебе називають твої діти? У одній з публікацій про подорож в Індію ти  наводиш слова своєї доньки: ”Не пий із пляшки, з неї Карпа пила!” Так і кажуть: ”Карпа”?

— Вони кажуть мама, але деколи, коли є багато мам в одному місці, то вони кричать: мама-Кайпа! :) Деколи можуть кричати Ієна Кайпа — це дуже смішно, і це трохи позорно, бо виходить, що так офіційно, на ім’я та прізвище звертаються. Але ні. Я для них мама і я б ніколи не хотіла, щоб діти називали мене по імені. Вони і так доволі фамільярдно поводяться.

— Ірено, як ти виховуєш дітей?

— Виховую? — сміється.

— Так, думаю, багатьом цікаво, як Карпа виховує діток?

—  Якби я змогла весь свій час присвятити дітям, я би йшла згідно з принципами Дольто чи хоча би за тим, що начиталась у Дракермен, але я вже бачу, що просто кричати і лупити їх по сраці — це нічого не допомагає. На Каю в Македонії навіть павлін напав, хотів її клюнути в голову. І вона того павліна боялася рівно півгодини. А потім сама почала дивитися відео, де павлін це робить і так: “Мама, я ше хочу подивитися, як мене пташечка кусає!” Тобто ніякі такі опресивні методи на них не діють. З ними можна тільки домовитися і коли оцей маленький мозок сам зрозуміє, чому отак не можна робити, бо там буде бух і смерть, наприклад.

Якось у музеї археологічному показала кісточки маленької дитини і вони дуже зацікавились чомусь тими захороненнями давньогрецькими. І вони такі: “Що сталося з бейбі?” І я так: “Ага, він маму не слухався, він пальці брудні в рота пхав, він ходив близько до краю прірви і впав!” І це їх вразило, але знову ж таки не надовго.  Я намагаюся якось до їх свідомості достукатися, хоча бачу, що в мене менша дитина зараз така розбалувана і дуже добре вміє маніпулювати всіма навколо. І з цим треба боротися, тому що вона от деколи йде лоб в лоб, як два бички і думає: ну-ну, чия харизма переможе? Це така особистість, яка буде в принципі завжди стояти на своєму. І таких дітей дуже важко виховувати, бо , наприклад, теж є такою. І тут якийсь консенсус можна досягати, коли вона зрозуміє, що це і їй буде вигідно.

Їх треба вчити чекати, треба вчити розуміти, що є певні якісь рамки, в межах яких можна робити все, але за них краще не виходити. Ну і як писала та сама Дракермен, дуже класно, що є рамки, бо бунтарі якраз і мають ці рамки ламати. Щоб людина формувала якусь свою взаємодію з суспільством, треба їй показати ці норми, які існують. Бо якщо відразу людині дати вседозволеність, то вона стає нещасною. Їй нема чого хотіти. Це як у вас анлімітед гроші і ви будете в депресії, в наркоту вдаритеся, бо вам більше нічого не хочеться. І таким чином їм також потрібно пояснити, що не можна зранку до ночі їсти шоколадні цукерки. А цукерка має бути дана за щось. Хоча в нас під час подорожей буває: на, тримай цукерку, тільки заткнись. І таке теж є. Я не є зразком хорошої мами і я б ніколи в житті не наважилась писати книжку про виховання, але в мене все якимось емпіричним методом досягається. І всякі такі свої експіріенси я виклала у книжці “Бебі-тревел: подорожі з дітьми, або Як не стати куркою”.

Але планшети, я вам так скажу, і будь-які гаджети, — це дуже владий спосіб подорожувати і зайняти грою дитину, коли ти вже не можеш співати пісеньки, і казати: “Подивися, он коник.” Може таке бути, що дві години не буде коника по дорозі. Ну а дерева — то вже їм приїлись…

— Ти задоволена тими іграшками, які ви скачуєте? Який це продукт: американський, російський?

— Ні, ми не вживаємо ніякої російської продукції. Мої діти чують французьку мову і думають, що це російська. Тобто для них — це іноземна мова. З іграшок в нас “Мишеняткова абетка” українська була. Їм це дуже подобалося, не менше ніж будь-які американські ігри. Може, навіть і більше, тому що мова рідніша все-таки. В основному, в нас закачані іноземні ігри англійською мовою, різні розвивалки. Хоча останнім часом ми віддалилися від них і в бік мультиків пішла якась шиза — на Монстер Хай. І часом то вже забагато, але це правильно, бо вони англійською мовою. Я, мабуть, за мультики для дітей, але не своєю мовою, а іноземною, щоб був момент навчання чи хоча б вони звикали до мов. І я з радістю буду користуватися українською грою. Тому що у них значно краще чіпляється увага,  коли рідна мова звучить. Для них однозначно українська є рідною.

—  Яке ваше улюблене місце родинне, де усій твоїй родині добре? Де воно?

— Ну, в даний момент ми в бабусі, в Яремчі. Тут, начебто, всім добре. Тут можна спуститися по горі. Налитий такий довгий басейн дитячий і вони бігають. І тут не страшно, що проїде машина чи ще щось таке. Думаю, що це найкомфортніше, бо я можу зараз з вами говорити і сидіти на балконі на терасі, а вони десь там — заховалися в недрах хати і не нависають на мебе, що я не їм увагу віддаю. Ми в Карпатах, у батьків. Такий готель-панорама, де можна з дітьми приїжджати — тут є всякі качелі.

— Як часто тобі хочеться подорожувати? Ти часто пишеш про свої подорожі з дітьми…

— Мені подорожувати хочеться зажди. Якби можна було подорожувати більше без дітей, я би була ше “радіша”, бо зараз ми були в Румунії. Македонії, Албанії і хотіли спочатку у гори Румунії поїхати. Потім я зрозуміла, що краще я це щастя без дітей зроблю. Тому що зможу зайти далі, на якісь вершини вищі — там треба менше комфорту. Хоча, ми за 20 днів з дітьми лише 2 дні спали на ліжку в готелі. Весь час вони спали в наметі і все було ок. Це не заважає, діти звикають. Тим більше, вони трошки старші стають, можуть іти самі. Подорожі стають легшими, коли вам не треба на собі когось тягти. Ну і в той же час я думала: о я така крута, я в Індію з двома маленькими дітьми півтора і два з половиною роки поїхала. Але ми тут зараз зустріли таку сім’ю: тато, мама, в них  старша дитина ледве ходить після енцифаліту, наче ДЦП виглядає, шість років старшому; середня ходить — два з половиною і менша бейбі, яка висить на плечі — 5 місяців. Оце ось круто реально! Недавно взагалі громадським транспортом переміщалися. Тобто, з трьома дітьми, двоє з яких не ходять, ви уявляєте, як шо це таке? Я потім не розумію, як люди зі здоровими дітьми, татами, мама на машинах говорять: “О, це так важко, з дітьми їздити. Ми можемо собі тільки дозволити “ол інклюзів-Туреччина”.

Це все залежить від бажання і від життєвого стилю людей. Тому що ця сім’я також жила в наметах, вони палили вогонь, ці люди не зупиняються, коли є важкі обставини: коли є дитина, яка була абсолютно здоровою до 3-х років, зараз є інвалідом — майже не говорить, дуже погано ходить. Але вони в собі знаходять далі сили дивитися у світ, бути гуртом, бути разом, займатись коханням, бути сім’єю і це дуже класно. Насправді, ми не випадково зустрічаємо таких людей на своєму шляху, бо це дає натхнення. І коли фактично все ок, а ти дозволяєш собі впадати в депресію, тоді треба згадувати приклади — є такі люди, які не зупиняються, в яких є достатньо життєвої сили, щоб іти далі.

— Що найбільше любиш у своїх дітях і що тебе найбільше виводить з себе?

— Дратує мене найбільше, коли вони пищать. Мене, в принципі, дратують високі звуки і таке враження, що це бензопилою зрізають верхній шар мозку, коли вони верещать.

Я люблю, коли вони щось таке смішне говорять, такі ніжні одна до одної, коли в них така якась любов, солідарність проявляється. Коли видно, що розвивається їхня властивість думати самостійно, жартувати, шось таке там відмочувати, що ти бачиш — о, клас, це прояв особистості! Не просто там поїсти, поспати. Хоча, звичайно, хто ж не любить своїх дітей, коли вони сплять? :) Але це дуже класно, коли працює вже їхнє, надбане, нове.

— Ірено, наскільки ти сама дозволяєш собі бути дитиною, не ховати свою дитячість?

— В принципі, завжди дозволяю собі бути дитиною, тому що я людина творча. Це ж психологічна функція дитини, яка відповідає за те, що ти пишеш пісні чи тексти. В творчості завжди має бути елемент такого легкого, в хорошому сенсі, божевілля, інакше ти стаєш якимось скучним і можеш писати методички для інституту, приблизно так.

І їм також подобається, коли я у такому грайливому дитячому стані. Але інша справа, що це часто загрожує інфантильністю, бо мені важко приймати на себе відповідальність в певних моментах, коли, наприклад, в дитини температура 39.  І я все-таки гублюсь. Я не є з тих мам, які: так, я все знаю, я все зроблю. В такий момент я можу також відчувати якусь безпомічність. Я все-таки хотіла б вміти переключатися і бути справжньою дорослою людиною. Але я, на жаль, нею не є.

Потім я розумію: то так скучно, навіть самому з собою, коли ти такий постійно дорослий, шарящий і такий в курсі всього. Бо ти ніколи все-одно не вбережешся. І вся суть в тому, що дибілам завжди щастить. Бо хто сам вивчився гарно в інституті, той сесію здає сам, а якщо ти десь гуляв, то тобі шара випаде. Деколи буває таке, що коли ти безалаберний, то зверху на тебе дивляться так: ну треба тобі помогти. І часто мені здається, що це саме мій випадок. І ці всі подорожі… Мабуть, я просто безвідповідальна багато в чому і через це мені не страшно, а не тому, що я така крута і я все забезпечила. Останній раз, коли ми їхали, у нас був сироп від температури і йод, все.

irena_karpa

— А взагалі діти хворіють в дорозі? Ну от в Індії, як було?

— В Індії пощастило. Там тільки один раз блювали після того, як укачало на кораблі. А тут ми їхали і піднімалась температура, без будь-яких інших симптомів, підозрюю, що це було через перепади висот і зміну мікрокліматичних зон, бо від жаркого моря в гори переїжджали, тобто через це. Але все обійшлося. В дитини температура 39 і вона хотіла морозиво. Ну я і купила їй морозива. Не знаю, який відсоток мам зробили б так само на моєму місці, але … ну їй цього дуже хотілося, а мені хотілося, щоб у неї був гарний настрій. Все було ок. Нічого страшного не сталося. В Америці взагалі дають морозиво, коли горло болить у людей. Є багато таких стереотипів, про які я не знаю або взагалі їх не підтримую і якось дію на рівні інтуіції.

— Чи маєш бажання, які хочеться реалізувати в дітях? Професія, досягнення в чомусь? Те, що ти хочеш, щоб в них було?

— Те, “що б було”, це буде їхня справа. А я точно знаю і розумію про те, чого б не було — те, що є в мене, з чим я борюся.  Я не хочу, щоб у них були депресії чи відчуття змарнованого життя, відчуття, що вони не досягли того, чого хотіли, того, що вони живуть, не так як самі хочуть, а як хтось від них вимагає. Щоб у них цих елементів нещасності не було. Щоб вони самі робили свій вибір. Хай хоч сантехніками будуть, але якщо це їх буде перти, то це класно. Ну я з свого боку спробую зробити все, щоб розвинути їхні якості, але якось особливо казати з дитинства: “Ти будеш лікарем, бо ж я колись захворію і мене треба буде лікувати”, — я не буду. Хоча багатьох в медінститути саме з цих міркувань і відправляють.

— Ірено, яка дитина у твоєму розумінні є щасливою?  І наскільки це залежить від батьків?

— Щаслива дитина — це та, яка бачить і щасливих батьків. Це дуже важливо, щоби вона з дитинства бачила, як це — бути щасливим. Через це я хочу подорожувати, насолоджуватися життям, а не казати: “Ти бачиш, скільки я працюю, це все для тебе, щоб ти їла свою цукерку, щоб їй та цукерка ставала в горлі :) Ну таке.”

Просто щаслива дитина має певні іграшки, які їй хочеться, але розуміє, що їй є ще чого хотіти. Вона займається улюбленою справою. Якщо дитина хоче танцювати, треба щоб вона обов’язково танцювала, а не казати: ні, треба піти на скрипку, тому що так прийнято і всі мають грати на скрипці.

Щаслива дитина та, яка відчуває підтримку, що її люблять. Дуже важливо дитині часто повторювати: “Я тебе люблю.” І мама — це людина, яка повинна дати зрозуміти: “Дитино, навіть, якщо ти будеш капєц кончаною, я все одно буду тебе любити. Я можу бути не согласна з тим, шо ти капєц кончана, але я буду тебе підтримувати і я завжди з тобою, тому що я твоя мама”, — щоб дитина це завжди відчувала. Бо дуже багато хто з нас відчуває, що вони стали розчаруванням своїх батьків, що хтось не пішов працювати в податкову чи в міліцію, як батьки хотіли, а став художником, наприклад.

Тому важливо, щоб діти відчували, що їх люблять, бо зараз вони формуються з цим. Щоб коли це буде доросла людина, вона розуміла, що навіть, коли весь світ проти, в мене десь дуже глибоко закладений цей погляд мами, яка стоїть за плечима, обіймає і цим моя спина якби закрита. Така сила всередині, куди можна повертатися. Бо більшість з нас має стільки травм з дитинства, що потім тратимся на психолога. Короче, щаслива дитина — це та, якій мама з дєтства зекономила на психоаналітикові.

— Якби ти могла стати автором дитячої розвиваючої гри, про що вона була б? Давай прикинемо :)

— З точки зору теперішньої культури, я б написала гру “Майдан”. Бо навіть в садіку діти в таке бавляться. Там би було багато рівнів. Наприклад, як набити Януковича — дядю-каку. Або набити тітушок, беркут. Це би була не стрілялка, а така мінімально героїчна гра. Словом, можна гру “Майдан 2.0” зробити. Звичайно, вона не була би розвиваюча, але елементи стратегії можна додати — як розраховувати свої сили, як будувати барикади, щоб пройти рівні. Але це вже для старшеньких діток.

Nravo Kids зичить Ірені Карпі та її родині файного літа, багато подорожей та файного життя)