Блог команди Nravo Kids

Розмова з Лідією Мельник

12.11.2014
Більшості з нас Лідія Мельник відома як багатолітній оглядач та музичний критик львівських видань, а фахівцям — як професор кафедри композиції Львівської національної музичної академії ім. Миколи Лисенка. У червні цього року вона захистила докторську дисертацію про теорію та історію музичної журналістики. Ця груба наукова книжка розпочинається присвятою „Для Анни і Луки“ — двійнята з’явилися на світ незадовго до виходу книги.

Лідо, ти реалізувала себе у професійному плані – в музиці, журналістиці, науковій діяльності і як жінка та мама – у своїх двох дітках. Як ти себе почуваєш?

Думаю, у жодній сфері ще не можна ставити крапки і вважати, що вона реалізована повністю, інакше просто перестаєш розвиватися. Я стала мамою в 36 років, що в суспільстві вважається достатньо пізно, а докторську захистила в 37, що навпаки – принаймні для гуманітарія – є достатньо рано. І тепер часто собі думаю, наскільки відносними є всі ці критерії, насправді набагато важливішим є внутрішнє відчуття, що ти все робиш вчасно. Й у кожного воно своє. Тому, власне, почуваю себе не стільки реалізованою, скільки маю відчуття, що все в моєму житті відбулося в свій час, і Бог провадить мене моєю дорогою, навіть якщо деколи проявляє специфічне почуття гумору щодо моїх планів…

З другого боку, материнство я не порівнювала б із якимись професійними здобутками, бо це передовсім – великий Божий дар, який ми отримуємо в певний, визначений не нами момент часто саме для того, аби переглянути свої цінності, своє життя, а можливо й змінити його.

Яке місце у твоєму житті займає материнство, що це для тебе означає? І чи змінила поява дітей тебе саму?

Не думаю, що материнство змінило мене саму докорінно, але однозначно – відкрило якісь нові риси особистості, якісь загострило, якісь навпаки – згладило. З появою дітей багато речей, які видавалися надважливими, втрачають вартість, інші її набувають, але базові цінності залишаються все ж таки незмінними.

Буття мамою, безперечно, стало найголовнішим у моєму житті, наповнило його сенсом і великими, досі незнаними емоціями. Якщо чесно, деколи хочеться зупинитися в цьому блаженному стані, насолоджуватися ним, просто бути жінкою й мамою і нічого іншого вже не робити, не розпорошуватися. Але, з іншого боку, я дуже добре усвідомлюю, що як людині, котра звикла бути активною в професійному плані, мені бракуватиме моєї праці, і тому намагаюся тримати себе в формі.

Зараз дуже популярно говорити „Бути мамою – це найважча робота“, при цьому обов’язково опускати очі додолу і тяжко зітхати. Мені здається, це трохи неправильний підхід, тому що він позбавляє уявлення про материнство одного із найважливіших елементів – радості. Так, ніхто не сперечається, це дуже важка робота, 24 години на добу, без вихідних і відпусток, але ж і „преміальні“ тут особливі!

Якщо налаштовувати себе лише на виконання обов’язків, часто одноманітних, на важку працю, з якої не „злиняєш“, навіть якщо болить голова, на якісь жертви – то й настрій буде відповідним, причому не лише в мами, але й у дитини. І зовсім навпаки, якщо наповнити цей спільний час радістю і задоволенням. Тому що в жодні інші моменти життя ми так часто не відчуваємо повного і безмежного щастя „тут і зараз“, як у моменти, які проводимо зі своїми дітьми.

Як ти розподіляєш свій час, щоб все встигнути? Адже зараз ти доглядаєш двох малявок-близнюків. Скільки їм вже?

У грудні близнюкам – насправді, вони двійнята, але слово „близнюки“ мені подобається більше – виповниться два роки. Тож зрозуміло, саме зараз часу вони потребують дуже багато. Але ми практично від початку живемо за достатньо чітким розпорядком дня. Кілька разів його змінювали самі діти в залежності від своїх потреб у сні та їжі, однак загальна розміреність, розпланованість дня залишається і це дуже допомагає: малюкам така щоденна послідовність дій – сніданок, обід, вечеря, прогулянка, сон у певні години – є найбільш зрозумілою, а мама може спланувати собі інші справи, якщо, наприклад, хтось із рідних погодиться погуляти з дітьми до обіду або погратися із ними після вечері. Також є кілька вечірніх годин, коли діти вже сплять, вони переважно є моїми основними „робочими“.

Зараз я все ще в декретній відпустці і працюю за індивідуальним
графіком: керую написанням наукових робіт студентів та аспірантів, сама пишу статті, виступи на конференції, на які вже знову почала потрохи їздити в різні країни. Пробувала повернутися до викладацької роботи, читала декілька пар на тиждень, але потім зрозуміла, що відпустка по догляду за дитиною недаремне дається на три роки і краще бодай частково нею скористатися.

 lidija_melnyk

Наскільки важливо жінці залишати у житті час суто для себе? Чи є в цьому потреба?Час для себе обов’язково повинна мати не лише жінка, але кожна людина! Якщо вже на те пішло, то чоловік, певне, ще більше, ніж жінка: мені здається, що стільки подружніх криз і навіть розлучень у перший рік після народження дитини стаються власне тому, що новоспечені батьки раптово виявляються позбавленими власного простору.

Тому дуже важливо, щоб тато і мама відразу домовилися, як вони забезпечуватимуть одне одному оцей „час для себе“. Нехай це буде навіть годинка, навіть півгодини, в які жінка зможе вийти собі в кав’ярню через дорогу, чи в перукарню зробити манікюр, чи влаштує маленький шопінг (як казала одна моя подруга, в декретній відпустці й купівля лаку для нігтів – вже подія).

Завдяки підслуханому чи прочитаному досвіду інших мамусь я чомусь готувалася до життя після пологів приблизно як до десятилітнього заслання в установу суворого режиму і намагалася завершити всі справи до „години Х“. А також, по можливості, переглянути всі фільми, прочитати всі книжки, і наїстися усіх делікатесів.

До речі, завдяки цьому уявленню й докторську, напевно, так швидко дописала, вже лежачи, коли великий живіт не дозволяв ані ходити, ні сидіти – підозрювала, що потім уже не вдасться (і небезпідставно). Яким же було приємним моє здивування, коли вже через три тижні після народження близнюків я вперше вийшла на каву, а через два місяці – на концерт у філармонію!
Виявилося, життя продовжується, воно просто набуло нових якостей.

Як ви виховуєте дітей? Що намагаєтеся вкладати у них тепер?

Здається, одна із мам у попередньому інтерв’ю, які я читаю з цікавістю, тобі дуже влучно зауважила, що на початках найважливіше – забезпечити дітям базові потреби. І це не тільки якісь матеріальні речі, але передовсім – почуття захищеності.

Діти повинні зростати у великій любові і в спокої. Саме зараз вони вже потребують спільних ігор і все ще потребують дуже багато тепла, фізичного контакту, притулянь до себе і постійного запевнення в тому, що їх дуже люблять. Все решта, базові знання і моделі поведінки поки що закладаються власним прикладом.

Також важливо вже зараз встановити певні поведінкові рамки і навчити слова „ні“. Але заборони повинні стосуватися в першу чергу речей, які є загрозливі для життя і здоров’я.

У тебе ще маленькі діти. Як ви знаходите порозуміння? І наскільки це важливо — розуміти свою дитину?

Розуміти свою дитину важливо в будь-якому віці, не менш важливо навчитися це робити якомога раніше.
Коли я готувалася стати мамою, то перечитала гори книжок про догляд та виховання дітей, методики раннього розвитку, та й пізнішого теж: Ібукі, Сузукі, Монтесорі, празька школа, французьке виховання, японські принципи, не кажучи вже про таку класику, як Фенвік і Спок.

У результаті я могла б читати щонайменше семестровий курс бойової підготовки молодих мам і поіменно вітатися з кожною бактерією, котру зустрічала, виходячи з візком на прогулянку в парк. Тільки пізніше я зрозуміла, що це було передовсім намаганням – згідно з виробленою роками звичкою науковця – застрахувати себе перед тим, чого я ще не знала і боялася, що не опаную.

Але відповіді на всі найважливіші запитання мені дали не книжки, а передовсім самі діти: вони вже народжуються мудрими, важливо тільки вміти відчути їх сигнали, їх підказки. Ми дуже багато чому можемо навчитися у своїх дітей. Наприклад, немов наперекір моїм материнським амбіціям, близнюки почали сидіти, а потім ходити пізніше за своїх середньостатистичних ровесників, таким чином навчили мене терпінню, вмінню довіряти мудрості природи, слухати голос інстинкту, зрештою тому, що буття мамою не передбачає спортивного азарту „хто швидше“.

Також діти вже з найменшого віку проявляють свої зацікавлення, дуже важливо в них це підтримати. Справа батьків – запропонувати певний вибір і прислухатися до нього. А методики раннього розвитку, вони всі прекрасні, і з кожної є що запозичити, кожна приходить на допомогу в певний момент, тільки це такий допоміжний інструмент.

Яке в тебе ставлення до сучасних розвиваючих ігор на планшеті? Даєш діткам побавитися?

Гра „Хто в горах“ стала нашою першою грою на планшеті й досі улюбленою. Діти доволі швидко її опанували, після цього, правда, натискають пальцем на кожен екран включно з телевізором, очікуючи на швидку зміну картинки.

Найбільше їм у грі подобаються звірятка, вони активно демонструють, хто як каже і дуже самі з цього сміються. Після „Хто в горах“ у нас з“явилося ще кілька ігор, переважно звуконаслідувальних з картинками, оскільки зараз нас найбільше цікавить тваринний світ. Бувають моменти, коли дуже важливо переключити увагу дітей або зацікавити чимось у стресовій ситуації, наприклад, коли вони не дуже здорові чи під час тривалих поїздок, коли сидять без руху. Саме тоді на порятунок приходять ігри на планшеті.

Лідо, розкажи, скільки часу ви приділяєте іграм?

Діти проводять у грі весь свій активний час, тому батькам дуже важливо брати в цьому участь, вигадувати нові ігри, показувати, що можна робити із забавками. З іншого боку, не менш важливо навчити дітей змалечку бавитися самим, створити простір для гри, але не втручатися в нього.

Зізнаюся, з нетерпінням чекаю часу, коли зможемо цілою родиною бавитися в настольні ігри.

Як вважаєш, чи варто дітям співати колискові, читати казки, коли вони ще самі не вміють? Твоїм таке подобається?

Власне, розуміння того, що їм це справді подобається і змусило мене почати співати колискові – чого я спершу, чесно кажучи, не так вже й прагнула. Виявилося, це працює: під мамин спів діти засинали набагато швидше та спокійніше. А що народилися під Різдво, то в хід ішли й колядки, і щедрівки, напевне, ще ніколи до того вони не співалися мені з таким особливим – особистісним – настроєм.

Коли малятам було кілька місяців, почала читати віршики – неодмінно рими з чітким ритмом, бо побачила, що вони також мають на них дивовижний вплив. І досі і колискові співаю, і віршики читаємо щодня.

Правда, не можу не сказати кілька слів про сучасний вибір українських книжок для дітей: їх начебто дуже багато, але більша половина наповнена неякісними, часто ще й неграмотними текстами, про зміст вже просто мовчу. Тому кожну книжку уважно „цензурую“ перед тим як взяти в руки.

Лід, наскільки тобі хочеться своїм дітям прививати власні смаки і вподобання – у музиці, стилі одягу, їжі, самовідчутті?

Не думаю, що захочу цілеспрямовано їм щось нав’язувати, бо, по-перше, вони вже народилися самостійними особистостями зі своїми нахилами, які можна розвинути, але не поламати, а по-друге, будь який тиск рано чи пізно породжує протидію. Набагато важливішим стане те, що, як казали в старі часи, вони „винесуть із дому“, отримають у родині як щось природне, невід’ємне.

Музика, зрозуміла річ, звучить у нас в домі майже весь час. Для немовлят, як я пересвідчилась, найкращими виявилися записи в аранжуваннях „дзвіночками“, це напевне ті частоти, які сприймає їх слух. Потім настав час фортепіанних записів у стилі „чілл-аут“ (відверто кажучи, мені вони давалася страшенно попсовими, але на малюків справляли чудодійний заспокійливий вплив).

Зараз у нас звучать навпереміну популярна класична музика і дитячі пісні. Під останні ми танцюємо, вчимося стрибати і плескати в долоні.

Щодо одягу, то наразі я ще насолоджуюся можливістю вбирати дітей за своїми уподобаннями, а у випадку близнюків це подвійне задоволення, бо можна вибирати схожі речі різних кольорів, створювати якісь веселі поєднання. Але я прекрасно розумію, що дуже швидко їх уподобання диктуватиме інше середовище – в школі, а можливо ще в дитсадку, і тоді вже вони одягатимуться згідно власних міркувань. Зрештою, це не дуже принципове питання.

Напевне, найчастіше я зараз замислююся над тим, як прищепити дітям якісь життєво важливі принципи, моральні установки, і при цьому не „перетиснути“, не викликати зворотньої реакції, залишити якомога більше свободи, виховати направду вільними внутрішньо людьми.

Лідо, що б ти порадила мамам двійнят, близнюків? До чого слід бути готовому і як справлятися з усім?

Російська співачка Діана Арбеніна – також мама двійнят – в одному інтерв’ю якось сказала, що народити близнюків – все одно, що цілу роту. Мені важко оцінити точно, бо я ніколи не займалася лише однією дитиною, але, думаю, формула приблизно наступна: буде десь на сорок відсотків важче, аніж із однією дитиною, зате радості точно в два рази більше! Тому не треба боятися якихось надлюдських навантажень, якщо вже дав вам Бог такий дар ще й з бонусом, то й сили дасть.

Коли говорити про суто практичні поради, є, напевне, три основних. По-перше, спробуйте організувати собі якомога більше допомоги: прекрасно, якщо до неї готові бабусі-дідусі, близькі друзі, коли діти трішки підростуть, спробуйте знайти досвідчену няню хоча б на декілька годин у день. Розподіліть допомогу по догляду за дітьми і, особливо, хатні обов’язки між членами родини, це дозволить хоч якось локалізувати хаос, який неодмінно прийде у ваше хай яке розмірене до того життя разом із появою малюків.

Не намагайтеся усе встигнути, не соромтеся у певний момент визнати, що вам – важко, і попросити допомоги, особливо якщо батьки далеко, а чоловік цілими днями на роботі. З цих же міркувань спробуйте скласти собі бодай приблизний розпорядок дня. Мені здається, що у випадку близнюків навіть не буде аж так страшно, якщо ви призвичаїте їх за „старою традицією“ їсти щотри години, а не за вимогою.

Ця розміреність простих дій дуже заспокоює, повертається відчуття стабільності. Ну і нарешті – не забувайте, що ви маєте „час для себе“, знаходьте його щодня і насолоджуйтеся не менше, аніж товариством своїх нових найголовніших у житті людей.

Знаю, що багато батьків близнюків замалим не із секундоміром стежать, щоб приділити кожній дитині рівну кількість уваги. Це, як на мене, вже „перебір“: буває, хтось почуває себе гірше, хтось, навпаки, зацікавлено бавиться наодинці, треба виходити з ситуації.

З близнюками надзвичайно цікаво, тому що вони, зазвичай, цілковито різні і доповнюють одне одного як „інь“ і „янь“. Тобто, одна дитина завжди буде активніша, моторніша, інша спокійніша, більш замріяна. Я чула, що у випадках, коли є хлопчик і дівчинка, то саме дівчинка завжди виконуватиме роль „моторчика“: так воно сталося і в нас.

Тепер, коли діти трохи підросли, намагаюся спонукати їх бавитися не лише з батьками, але й між собою, та це не дуже вдається, бо в них вже надто різні зацікавлення. Анна любить активні ігри на свіжому повітрі, гойдалки, турніки, а вдома її більше цікавлять кольорові олівці і книжки. Лука натомість може довго гратися конструктором чи машинками. Тож усе сподіваюся, що коли почнеться етап „соціальних“ ігор – у „магазин“ чи в „лікаря“, наприклад – то вони нарешті порозуміються.

Якими б не були індивідуалістами, близнюки дуже важко переживають відсутність одне одного, у них якийсь такий неймовірний зв’язок. І, до речі, про порозуміння: будьте готовими, що близнюки вироблять свою „мову“, якої їм для спілкування цілковито вистачатиме і не скоро заговорять вашою.

Як ти оцінюєш ті можливості, які мають сучасні діти? В чому плюси та мінуси?

Мені здається, у сучасних дітей набагато більше внутрішньої свободи. Вони зовсім інші, ніж були ми, і я просто захоплююся сучасними дітьми! Вони вже змалечку майже всі знають англійську, видають такі мудрі сентенції, що деколи аж страшно, розмірковують на філософські теми і вміють користуватися гаджетами краще за своїх батьків.

А коли подумаю, які навантаження витримують у школі, і ще після цього мають сили іти на якісь гуртки і робити ці нескінченні уроки – тільки про них і чую від знайомих – то, чесно кажучи, запитую себе, який би дорослий усе це витримав.

У цьому і плюси, і мінуси одночасно: чи мають вони час читати „свої“, не передбачені шкільною програмою книжки і просто погасати в дворі після обіду?

У тебе буде можливість за рік-другий вибирати для дітей напрямки розвитку, школи, гуртки різні. З якого віку і куди ти плануєш давати на навчання дітей?

Зізнаюся, вони вже раз на тиждень займаються в музичному гуртку за системою „Ямаха“. Це такий експеримент, помножений на професійну цікавість мами (як же вона, та система, працює): ми вирішили спробувати, чи цікаво їм уже буде в колективі, трохи соціалізуватися перед дитсадком, знайти нову гру для холодної пори року, коли менше часу проводимо на вулиці. Наразі дітям начебто подобається: вони там танцюють, грають на шумових інструментах, бавляться великими м’ячами.

Загалом, вважаю, дітям будь-якого віку важливо займатися музикою і плаванням. Не тільки тому, що сотнями досліджень підтверджено, що ці заняття суттєво піднімають успішність у школі, знижують агресію тощо, але, насамперед, тому, що вони не завантажують дітей, а навпаки – розвантажують, знімають зайву напругу. За умови, звичайно, що ніхто не готуватиме з них лауреатів і чемпіонів: це повинно приносити передовсім задоволення, стати продовженням гри. Решта напрямків – то вже час покаже, діти самі будуть проявляти свої зацікавлення. У будь-якому випадку, гуртків не повинно бути надміру.

Твої побажання кожній мамі та їхнім родинам.

Миру і любові. Решта благ – похідні.

Nravo Kids зичить Лідії Мельник багато добра у житті, творчих звершень, удачі та веселих й радісних днів з дітками!