Блог команди Nravo Kids

Розмова з Марічкою Скирою

30.10.2014

Хто є у горах? Про це дуже добре знає наша сьогоднішня співрозмовниця — карпатська діячка туризму, культури Марія Скира. Вона проживає у Карпатах, а для туристів створює добрий відпочинок і відома, як авторка і перша господиня-екскурсоводка у 10-ти оригінальних музеях найвідомішого в Карпатах селі Колочава. І безперечно, це матуся чудової дівчинки Даринки і добра дружина щасливого чоловіка Юрія. А ще Львів знає Марію Скиру як журналістку і активну, діяльну людину.

— Марічко, розкажи нам, які основні розваги у дітей в Карпатах?

— Розваги дітей у селі завжди дещо відрізнялися від тих, що є у місті. Карпатські діти позбавлені можливості ходити до театру чи кіно, проте вони весь час спілкуються із природою.

Пам’ятаю: ми у дитинстві постійно цілими днями пропадали то в лісі, то на річці, організовували пікніки, каталися на велосипедах, популярними були ігри на свіжому повітрі, особливо “лопташ” – наша місцева гра, схожа на американський бейсбол. Багато іграшок не було, тому часто самі майстрували ляльки із ганчірок, чи робили інші іграшки з підручних матеріалів. Для мене найкращою розвагою було залізти на дах нашого будинку і читати там книжки. І повітря свіже, і краєвид гарний, і мама не знайде та не заставить щось по господарці робити (сміється Марічка).

Діти зараз теж багато проводять часу на свіжому повітрі, влітку купаються у річці. Три роки тому на нашій вулиці проклали асфальт і у всіх з’явилися ролики, велосипеди, самокати. Проте, багато часу займають Інтернет та мобільні ігри, які теж зараз дуже популярні серед школярів.

— А наскільки популярні походи у гори в місцевих людей, дітей?

— В Колочаві надзвичайно гарні гори. Вершини настільки мальовничі, що навіть бувалі туристи в захопленні від побаченого. Та для місцевих життя в горах завжди було дуже важким. В нас дуже мало рівнинної землі, тому все потрібно робити в горах: косити сіно, випасати худобу, заготовляти дрова чи, навіть, садити картоплю. Раніше більшість моїх односельчан жили по горах – в село спускалися лише в магазин чи до церкви.

Жити в горах складно і в наш час, а масове безробіття заставляє людей ходити на полонини у пошуках чорниці, брусниці, грибів і збирати їх для продажу. Ми з сестрою з десяти років збирали чорниці, йшли за ними десятки кілометрів і несли важку ношу на плечах у село. І зараз так багато дітей з мамами збирають чорницю. Жити за щось треба, а для багатьох це єдиний спосіб заробити вдома хоч якісь гроші. Не було часу милуватися гірськими краєвидами. Тому, колись я не любила гори, і у студентські роки часто відмовлялася від таких походів. Зараз ставлення до гір радикально змінилося. Піти з туристами чи гостями на вершину – одне із найбільших задоволень! А найбільше у Колочаву туристів з України та сусідніх країн приїжджає завдяки нашим музеям.

— Марічко, розкажи, як ти долучилася до створення музеїв у найвідомішому у Карпатах селі Колочаві?

— Колочаву зараз сміливо називають село-музеїв. Це, напевно, єдине село в Україні, де їх працює аж десять. Музейний бум у селі розпочав десять років тому уродженець Колочави Станіслав Аржевітін. Він організував збір експонатів з навколишніх територій.

Люди самі часто зверталися до нас і охоче зносили старі речі і віддавали до новоствореного скансену. Колочавці розуміли, що у музеях експонати зберігатимуться роками і бабусині вишивки чи дідусеві вироби з дерева вони ще зможуть показати і своїм онукам.

Пам’ятаю, як збирала різні легенди, описувала кожен екземпляр і складала сценарії екскурсій – щоб були живі, цікаві. А проводила їх навіть тоді, коли вагітною була. Не було відбою від туристів. З Чехії приїжджали дорослі та діти.

І саме діти від музею просто неба «Старе село» просто у захваті. Поколінню цифрової епохи важко уявити тепер, що ще їхні бабці жили без світла та підлоги, їли з дерев’яного посуду, спали на печі, а люлька під стелею колись було звичне явище у кожній хаті.

Для школярів, цікаво почути і побачити, що їх однолітки ходили в постолах з тайстрою до школи, де навчав дяк, а за непослух могли бути покарані й різками.

Дошкільнята люблять фотографуватися на кам’яних гусках, уявляючи себе Телесиком чи покататися у вагончику на вузькоколійці. Тут вони буквально торкаються до історії, вчаться цінувати той комфорт, який зараз мають. Екскурсії для групи з дітьми я завжди проводила з особливим натхненням і так, щоб було цікаво та зрозуміло для найменших слухачів.

— Ти розповідала про музей «Старе село». А які ще цікаві місця є у селі?

— У нас, окрім найпопулярнішого «Старого села», ще є музей «Церква св.Духа», «Радянська школа», «Чеська школа», «Блок-пост», «Лінія Арпада», «Бункер Штаєра», «Колочавський бокораш», «Колочавська вузькоколійка», «Івана Ольбрахта». Тут установлено 25 пам’ятників і близько півсотні пам’ятних об’єктів. Історико-культурна спадщина у селі дбайливо охороняється. І можна в інтернеті подивитися фото, щоб мати уявлення, що ви тут можете побачити для себе цікавого. Але насправді фото не передають усієї атмосфери.

— Марічко, ти також можеш розповісти чимало про заповідник “Синевир”, де зараз працюєш. Там також є чимало новинок?

— Наш природний парк «Синевир» — екологічно найчистіший куточок нашої країни. Не треба певне розповідати про озеро Синевир – відкрийте інтернет — там повно класних фото. І можна вибрати найзручніший час, коли сюди приїхати. У кожного залишаються свої особливі спогади і враження.

Центр реабілітації бурих ведмедів єдиний в Україні, де діти мають можливість побачити приклад гуманного ставлення до тварин, навчитися дбати про братів наших менших.

— Наскільки поширені мобільні іграшки серед дошкільнят? І як батьки у гірському регіоні ставляться до таких новинок?

— Мобільні іграшки серед дошкільнят не дуже поширені, але вони мають перспективу на майбутнє. Батьки ставляться трохи обережно, і важливо для батьків контролювати час проведений на природі, і в іграх за планшетом.

— Ви з малою бавилися гру “Хто у горах?” Які у тебе враження?

— Дуже хороша гра, бавилися вдвох з малою перший раз. Їй більше подобаються “Тваринки з третинки” —сама собі їх складає час від часу. І у Даринки на всі запитання є своя відповідь. У нас хто тільки не будив діда та ховався у будці для песика. Словом, весело усім довкола, хто біля Даринки, коли вона бавиться.

— Яких традицій виховання дітей дотримуються в основному молоді батьки зараз?

— Змінюється час, погляди на виховання теж стають інакшими.Тепер батьки більше дозволяють своїм дітям, намагаються робити так, щоб малі ні в чому не відчували нестачі.

Більше уваги приділяють навчанню та розвиткові дитини, популярними стали різні ігри, книжки, чого теж раніше не було. Для мого попоління і старших, батьки це були строгі вихователі, до яких зверталися на обов’язково «ви», боялися і боронь Боже, щоб в чомусь не послухали. Тепер у дітей більше свободи, батьки по-дружньому ставляться до своїх дітей. В основному, зараз діти кажуть на батьків на «ти».

Це звичайно краще, бо дитина більше розповідає про свої проблеми і довіряє батькам. Проте, за моїми спостереженнями, вже менше є поваги до батьків і послуху. Зараз вони не завжди є кінцевим авторитетом для дитини.

marija_skyra

— Як ти виховуєш донечку? Хто для неї найбільший авторитет?

— Для своєї чотирирічної донечки Даринки я теж намагаюся бути подругою і порадницею, хочеться щоб вона мені розповідала все і знала, що я її зрозумію і підтримаю у всьому. Стараюся її хвалити та заохочувати до роботи, навчання, формувати впевненість у собі.

Ну от якщо я ліплю вареники чи прибираю і Даринка рветься допомагати – ніколи її не зупиняю. Показую, як правильно робити і хвалю за все, називаю «маминою помічницею», що їй дуже імпонує. Завжди намагаюся давати їй свободу вибору і розмовляти з нею на рівні. Також питаю в малої поради: куди краще піти гуляти чи що нам ще треба купити. Їй тоді приємно знати, що її думка теж важлива і вона може сама приймати рішення. Дитина відчуває свою значущість. Це все вимагає дуже багато терпіння, вміння стримати себе і ,чесно кажучи, не завжди виходить :)

Оскільки я більшість часу проводжу на роботі, дитина в основному лишається з моєю мамою та бабусею, які її дуже люблять і пестять, виконують всі її забаганки. Тому після цього мені іноді важко їй у чомусь відмовити, якщо бачу, що це просто каприз.

Найбільшим авторитетом для неї є тато, який часто у від’їзді, зате коли приїжджає, Даринка від нього не відходить ні на крок.

— Хлопців виховують інакше. Як у вас до цього підходять?

— Хлопцям стараються більше прививати чоловічі якості: купують іграшкові робочі інструменти, вчать бути сильним і не плакати. Коли дівчатка повторюють роботу матері, то хлопці — дії тата чи дідуся.

У моєї донечки є друг одноліток Василько, з яким у них постійно конкуренція, ким краще бути: дівчинкою чи хлопчиком. І коли Даринка вихваляється платтячком чи кульчиками, то він бере сумку і каже, що їде на заробітки і купить їй цукру. Так у нас називають цукерки. Він у чотири роки звик, що тато постійно на заробітках і звідти привозить гостинці. Сумно, але такі наші реалії.

— Наскільки поширене читання казок дітям серед твоїх друзів, знайомих? І які улюблені казкові герої доньки Даринки?

— Усі діти люблять казки. Можливо, зараз їх просто читають менше, бо можна просто включити казку по телевізору чи на комп’ютері. Даринка дуже любить казки і може слухати одну розповідь багато разів. Правда, коли вивчить її, то мене виправляє, якщо я не точно розповідаю.

Один з улюблених героїв у неї бабайко, якого вона обіцяє полюбити і тоді він стане хорошим. Любить також снігову королеву, мріє її побачити і одягається тепло зимою, щоб вона її не пощипала за щічки чи ручки.

— Як ти оцінюєш розвиток туризму на Закарпатті? На що у вашій місцевості можна подивитися?

— За останні десять років туристична сфера Тереблянської долини, можна сказати, рванула вперед. У нас багато людей відкрили свої садиби, почали здавати їх туристам. А найближчі території – це унікальні місця України: озеро Синевир, реабілітаційний центр бурих ведмедів, пам’ятник заробітчанам, чан з мінеральною водою, форелеве господарство, школа вівчарства, пташине господарство.

Люди в нас звикли розраховувати лише на себе. Вони самі облаштовують життя, не чекаючи від держави допомоги. Але основні речі, такі як ремонт доріг чи утилізацію твердих побутових відходів нам потрібно ще доводити до кращого стану і точно з державною підтримкою.

— Чи є у вас традиції — як гостей зустрічають в Карпатах? Або чого варто чекати від гуцулів?

— Жителі Карпат надзвичайно гостинні і відкриті люди. До туристів тут ставляться як до власних гостей: пригощають, частують, підкажуть і допоможуть в усьому.

Туристам , які зупиняються у моїй садибі, я намагаюся приділити увагу і створити такі умови, щоб вони відчули, що тут до них ставляться як до гостей, а не до джерела прибутку. Бо це так важливо створювати добру атмосферу і якісний сервіс — за цим майбутнє. Ще я обов’язково пригощаю всіх ріплянкою — нашою традиційною стравою, щось дарую, допомагаю в організації екскурсій, транспорту.

Спочатку треба навчитися давати людям, бути щирим і гостинним, потім воно все повернеться. Навіть дрібний дарунок туристам стане виявом гостинності. Це, на мою думку, одне з основних правил у туризмі. Люди приїхали сюди відпочивати, знайти душевний і фізичний спокій, відірватися від сірих буднів і набиратися позитиву – а ми маємо їм це забезпечити, щоб мати постійних клієнтів і добрих друзів.

Ну і варто щиро посміхатися. Приємна усмішка пом’якшує ставлення людей і допомагає вирішити багато проблем. Головне, без фальшу, бо його легко відчути чи помітити.

Плануючи відпочити в Карпатах, обов’язково зупиняйтеся в приватних садибах. Фешенебельні готелі можуть дати більше фізичного комфорту, але не душевного. Вони не допоможуть пізнати традиції краю, культуру, мову, менталітет. Прості, щирі місцеві мешканці та їх побут дадуть змогу повністю поринути в архаїчну атмосферу та пізнати цей дивовижний край.

— Як ти бачиш успішну жінку сьогодні? Це жінка, яка більше досягає у родинному чи кар’єрному боці життя?

— Успішна жінка — це задоволена своїм життям жінка. Не важливо, чи вона керує компанією чи виховує дітей. Виховати особистість, лідера чи хорошу людину є не менш важливо, чим керувати компанією чи створювати щось власне.

Щоби досягнути кар’єрних висот, жінці не потрібно жертвувати сім’єю чи дітьми. Важливо вміти маневрувати між цими речами і гармонійно їх поєднувати. І коли у двадцять років ти думаєш лише про роботу, то вже у тридцять розумієш, що ніколи стільки душевного задоволення і щастя не принесе тобі жодна кар’єра, аніж посмішка твоєї кровинки.

Для мене завжди були авторитетом розумні і гарні жінки, які вміли це вдало поєднати і водночас лишитися собою. Це не буває просто і потребує постійної роботи над собою.

Водночас, багато залежить і від ставлення чоловіка, його підтримки. Якщо жінка має потенціал і бажання щось робити, а він перетворить її на хатню робітницю, то може отримати вічно невдоволену і сварливу дружину. Водночас, є жінки, для яких найбільше щастя сидіти вдома і займатися домашніми справами. Жінці для повного щастя потрібна насамперед самореалізація і в чому вона полягає – визначається для кожної індивідуально.

— Як думаєш, чи потрібна популярність людині для відчуття власного щастя?

— Як на мене, популярність буває різна. Що таке популярність на рівні села, де всі всіх знають? Це мов ярлик. Для прикладу, хтось прославився скандальним чи жартівливим характером, а хтось зробив щось реально хороше для громади. Сільська пошта швидко рознесе про людину славу, яка формує загальне уявлення про особистість, яке важко, а часом і нереально змінити до кінця життя. Колективна пам’ять — вічна. У нас є багато популярних сільських людей, яких вже давно немає в живих, але їх вчинки, вислови чи жарти переходять з уст в уста. Тобто, про людину всі знають, але з якого боку?

У нас важливо бути відомим, авторитетним і дбати про свою репутацію, формувати позитивний імідж намагатися допомагати людям, щоб говорили лише хороше. Але варто просто жити і залишатися собою, бо всім не вгодиш і не потрібно цього робити.

— Що тобі приносить задоволення і натхнення у житті?

— Задоволення мені приносить багато речей. Коли робиш справу і відчуваєш її потрібність для людей. Дуже люблю працювати з туристами і розповідати про наш край, традиції і життя людей.

Натхнення черпається від Даринки, чоловіка, підтримки батьків та сестер. Коли щось не виходить і “наполеонівські плани” дають тріщину, для мене дуже важливо, щоб хтось вислухав мене і підтримав, стимулював не зупинятися і йти далі. Тоді виростають крила і все обов’язково вдається. Я в житті всього досягла своїми силами, але завжди мала надійний сімейний тил, який завжди мене підтримував і окриляв. Тому за все у житті я вдячна, насамперед, своїм рідним.

Nravo Kids вітає Марічку та її чоловіка Юрія з 7-ю річницею сімейного життя, що є саме сьогодні! Щастя Вам на довгі роки! І здійснення усіх мрій.