Це з одна з найдовших, найжиттєвіших і відвертіших розмов з мамою-благодійником-айтішником Наталею Ліпською — директором Благодійного фонду “Крила надії”. Вона бачить те, з чим стикаються хворі дітки і веде з ними боротьбу за їхні життя. Ця завзятість, тверезий розрахунок і відчайдушна віра водночас, з якими Наталя береться до всього, просто вражають. “Ми любимо робити неможливе” — так охарактеризувала роботу своєї команди Наталка. І те, що вони роблять для багатьох людей — це свято продовжувати жити.І від себе можемо додати, що дуже хочемо, щоб Наталя здійснила щонайменше дві свої мрії, про які ви зможете дізнатися з нашої розмови. Ми тримаємо за тебе кулаки, Наталю!
Якраз до теми свята, зараз триває благодійний аукціон “Здоров’я для дитини” в рамках IT-Миколая. Як це все проходить?У нас він став традиційним. Це вже третій раз маємо IT-Миколая. Як він відбувається? У нас є в ФБ сторінка аукціону. Будь-хто може додати лот у подію.І зібрані кошти за продані лоти підуть у скриню IT-Миколая. Там першим пріоритетом є електрокоагулятор для операційної, другим пріоритетом — 10 інфузоматів для проходження хіміотерапії і, якщо залишаться гроші, — функціональні ліжка потрібні. Кожен може виставити свій лот, зробити промоушен і відповідно таким чином допомогти. І це є відкрита спільнота, всі бачать усю потрібну інформацію.
Наталю, ти займаєшся організацією благодійної діяльності і для дітей, і зараз вже для вояків, розкажи, як і звідки ти прийшла до цього?За освітою я — програміст. Як в кожної людини в IT, в мене з’явився безлімітний інтернет. Це така штука, де ти починаєш лазити по форумівках, різних сайтах і так далі. Таким чином одного разу я потрапила на спільноту, котра допомагала дитині. І ми подумали, що можемо допомогти коштами. Спочатку одній дитині, потім другій, третій. Далі воно вже так і затягнулося. Це не було для нас напряжно. І з часом виявилося, що всі, хто приїжджали на лікування до Львова, почали мене смикати. Бо їм давали контакт — є така Наталя і вона вам може допомогти. Почалося все з онкохворих дітей. Ми самі пройшли довгий шлях в лікарні не з онко, але з іншими складними речами з своєю дитиною. І ми знаємо, що таке реанімація, і що таке лікарня. І в мене в родині було онко. Якось так склалося, а може, тому що ми на першу дитину натрапили з онкозахворюванням. З часом так вималювалося, що я почала працювати у сфері дитячої онкології. Спочатку ми рік допомагали самі, потім я 2 роки була волонтером-координатором у нас на весь Львів. І з часом стало зрозуміло, що якби одна людина може, звичайно ж, усе робити, але рано чи пізно “тронеться мозгами”. І плюс ще таке — я дуже не люблю готівку, бо це та річ, за яку дуже важко звітувати.І для того, щоб працювати ефективно, більш якісно і використовувати більші суми, то потрібна юридична особа, рахунок і фонд. Так ми про це спілкувалися на Львіському форумі і якось так вималювалося, що в якийсь момент одні дівчата сказали: ладно, у нас є офіс, у нас є вільні примішення. Ми тобі їх можемо дати. Що тобі ще треба? І через місяць ми зустрілися, переговорили і так створився фонд “Крила надії”.
Хто вибрав назву?З назвою так цікаво вийшло, бо це був якраз пік – рік чи півтора часу, коли усі волонтери такі як я – зараз нас є 260 по Україні – всі задумувались про те, що нас вже багато, треба робити все ефективно і почали створювати фонди. Спочатку наш фонд мав називатися “Парус Надії”, але Парус відкрився в Одесі півроку перед тим. Потім ми вирішили “Дар надії”, але така група вже була в Києві. В якийсь момент прозвучала фраза: “Крылья, ноги, хвост”. О, крила! Так і вийшов фонд.Ну а далі одне за одним. Спочатку, одне відділення онкологічне, потім – друге відділення, а в тій лікарні є 9 поверхів і є ще інші відділення, де дітям потрібні пересадки печінки і з тим також дуже складна ситуація. І так ми розповсюдилися. А тепер, коли дядя Путін нам допоміг, ми прийшли у військовий госпіталь. З 10 липня місяця, коли перші благодійники надіслали нам гроші на рахунок і сказали: ми у вас віримо — ви витратите на те, що потрібно. І з 10 липня кожного тижня ми хоч щось передаємо пораненим хлопцям.
Скільки лікарень охоплює зараз ваш фонд?У нас під опікою зараз є 3 лікарні. Відділення на Орлика — це друга хірургія, де проходять лікування діти з вродженими вадами, яким потрібна пересадка печінки. Зараз ще у нас там доєдналася нейрохірургія. І періодично ми щось підкидаємо реанімації.Ми проводимо творчі заняття з дітьми в лікарні на Орлика, у психо-неврологічному диспансері та в 4-й лікарні. До речі, ще Охмадит, там у нас є відділення травматології та загального дитинства. І Дністровська лікарня — всі відділення, включно з лабораторією. Так вийшло, що ми поширилися повністю на них.
Які діти є під вашою опікою?Що стосується онкохворих дітей, то з моменту попадання в лікарню і протягом року після закінчення лікування. Плюс в нас зараз є діаліз, де пересадка нирок, то це також наші дітки, які потрапляють в реанімацію, далі в лабораторію потрібні реактиви для аналізів і для онко, і для інших дітей.З минулого року добавилися ще діти з генетичними вадами. Це муковісцидоз. Така дуже складна патологія. Але, якщо тим дітям забезпечувати нормальне лікування — їм потрібно регулярно приймати певні перепарати, то вони доживають до 50-ти років, а якщо не забезпечувати, то до 18-ти рідко хто доживає.Ну і завдяки роботі нашого великого діяча міністра Мусія, до нас ще додалися діти з фенілкетонурією, бо МОЗ провалив тендер на спецхарчування для цих дітей і, відповідно, вони залишилися без харчування. Ці діти опинилися у дуже важкій ситуації, і якщо МОЗ не йде до людей, то треба це вирішити.
Ви взяли на себе цю відповідальність?Так, у нас є 4 дитини. Ми просто щотижня мусимо купувати харчування. Бо для цієї категорії – це діти до 3-х років – його взагалі не буде. У Львівській області загалом 23 дітей з цією проблемою. Для старших 4 років місто виділило трохи коштів.
Це за кордоном потрібно закуповувати?Ні, це у нас на Україні, але баночка коштує 2 800 грн. Тобто родини, які роками (де діти вже старші) отримували це харчування безкоштовно, а тут їм місяць назад сказали — нема, ну не пройшли тендери МОЗ. Не закупили. Я вже до цього ставлюся з усмішкою, бо … що вже тут зробиш?
Якщо так склалося, то ви готові допомогти?Ну, скажімо, ми не готові допомогти, але у нас немає вибору. Тому що ми розуміємо, що родини, де живуть діти-інваліди або з вродженими вадами, зазвичай, мама не працює, хтось один тягне родину. Але родина, якій впало, що треба купити тільки спецхарчування дитині на 14 тис. грн в місяць, навіть для айтішника витратити тільки на харчування дитини таку суму — це відчутний удар. А частина родин має дохід 2000 грн у місяць! Вони просто не мають, де взяти ці кошти.І я ніколи не думала, що таке буде в Україні, але реально у нас зараз склалася ситуація, що є діти, які опинилися без їжі. У нас є три категорії дітей, яким нема що їсти.
Які це категорії дітей?У мене є діти з вадами печінки, яким потрібно спецхарчування, якого немає в Україні, ми його возимо з Європи. У нас є дитина з мукополісахаридозом, яка крім спецхарчуванння взагалі нічого не їсть. Вона може їсти тільки спеціальне медичне харчування, іншої іжі не вживає.І діти з фенілкетонурією можуть вживати іншу їжу, але це спецхарчування їм життєво необхідне – без нього вони не розвиваються, йде дегенерація мозку і так далі. Ситуація з дітьми з фенілкетонурією – це реально катастрофа!
Скільки таких дітей є в Україні?23 дитини тільки на Львівщині. Але Болівар не витягне всіх, ми і на Львівщині не можемо всіх охопити. У нас є 4 дитини до 3-х років та 18 дітей від 3 до 18.
Яка кількість благодійних фондів в Україні працює активно зараз?Зареєстровано декілька тисяч фондів. Але ті, з ким ми дружимо та співпрацюємо, їх небагато – це одиниці, які реально щось роблять. Бо багато фондів роблять під вибори, для галочки, під свято або коли є час, роблю, нема — не роблю.Якщо ми беремо якусь проблему під свій контроль, ми знаємо, що будемо цим займатися систематично. Таких фондів не багато, бо це такі дуже непрості речі.Взяти на себе відповідальність за якусь категорію хворих дітей… Це мільйони, мільйони і мійльони… Скажімо, один онкохворий хлопчик зараз нам обходиться у 2,5 мільйони гривень. А таких дітей ще двоє. У нас зараз така задача — і ми до цього вже ставимся з гумором — бо якщо виникає проблема, ми день кричимо, тупаєм ногами, а потім закочуємо рукави і починаємо вирішувати. У нас є хлопчик, якому до нового року потрібно знайти мільйон гривень. Якщо ми не знайдемо, то його після нового року випишуть з лікарні. Його просто випишуть і він не закінчить курс лікування, тому що закінчаться гроші, які ми перевели на рахунок лікарні. Відповідно, ми маємо цей мільйон знайти…Але, нам ніколи не буває скучно.
Наскільки важко залучати людей до допомоги, благодійників і волонтерів?Тих людей, що хочуть допомогти, є дуже багато. Ми навіть не завжди встигаємо написатии в інтернеті про наші потреби, тому що наскільки багато всього.Але зараз ще така ситуація – в нас почалася війна, дуже багато коштів йде на війну, відповідно, навіть ті люди, які роками допомагали нам, зараз – і ми їх прекрасно розуміємо — половину віддають на дітей, а іншу половину — на потреби військового госпіталю. Зараз інфляція гривні — всі ціни підскочили у 2 рази. Це мінімум. Деякі речі є ще дорожчі.Плюс додали податок — 20% на медобладнання, 7% — на шприци, памперси і так далі. Далі, якщо йде інфляція, люди почали отримувати у 2 рази менше, в кого зарплата не прив’язана до валюти. Люди думають про те, як їм оплатити комуналку, що їм купити власним дітям. Вони стараються нам допомагати, але ми розуміємо, що їхні можливості зменшилися. Відповідно, зараз значно важче стало з цим.І ще є категорія дітей, яким менше допомагають. Хлопці-підлітки 12 і старше. Особливо, 16-18 років. Їм найважче назбирати грошей. Бо вони вже не маленькі. Дітям до 3 років ми переважно знаємо, що зможемо зібрати гроші. А от маємо 16-річного хлопчика. Ну на нього так важко збираються гроші… Там стільки перепон. Одна клініка йому відмовила, бо ми не встигали вчасно зібрати гроші, а з іншою ми підписали кабальний договір, щоб його тільки взяли. В суботу в нього дуже важлива операція і чесно, цей день перемоги, ми наближали як могли…І зараз ми будемо сидіти, сушити собі голову, де нам знайти 150 тисяч гривень. Бо у нас є хлопець, якому 16 років. Дуже хороший пацан. І в нього дуже хороші батьки, які самі зібрали 100 тисяч гривень. Йому потрібен ендопротез. В нього уражена кістка. І цю уражену раком кістку забирають, вставляють металоконструкцію. Таким чином є можливість зберегти цілу ногу, не ампутувати. І якщо це вдасться, йому збережуть ногу. Якщо ми не назбираємо цих 150 тисяч, то йому просто не віддадуть ендопротез. І тут ми розриваємося: 150 тисяч або ампутація ноги.І ми сидимо і думаєм: де взяти гроші? Він великий, лисий після хімії, повний з надутими щоками після цих всіх процедур, у нього синяки під очима. Так він класний, веселий і хороший, але це ми до цього звикли і ми бачимо їх гарними. Насправді, лисі дівчатка з величезними очима дуже красиві. Але для пересічної людини — це жах, жах, жах і я перегорну сторінку, і я не буду про це думати.Ну і відповідно підлітки — це найважча наша категорія, цим дітям дуже важко збирати кошти. Ну… Ми любимо робити неможливе!
Я можу від себе сказати, що дуже захоплююся тим, скільки ви робите…Чесно, ми вже багато разів думали про те, щоб кинути це все… Але нас знають в обличчя і нам хіба переїхати і емігрувати зі Львова. Наші телефони є в мережі багато років. Нас всюди можна знайти. Хіба ми подамося у якісь мусульманські країни – і в хіджап з паранджою – тоді нас не знайдуть. Звичано, що це такі жарти, але благодійність – дуже важка валіза без ручки, яку важко нести і не можливо кинути. Все одно мозок ти не відключиш! Я ж буду знати, що робиться в лікарні, просто краєм вуха почувши.Бо коли вже працюєш у цьому, то починаєш відслідковувати діагнози. Ага, діагноз такий, і в мозгах відразу відбувається калькуляція — скільки це коштує, просто мимоволі, автоматично.Так само, коли я чую про поранення хлопців у шпиталі, ага таке поранення — 60 тисяч, 25 тисяч…
Відразу вираховуєш, скільки потрібно, щоб поставити людину на ноги?Скільки треба, щоб вивести з важкого стану, бо що стосується військовопоранених, то там ще часто має бути реабілітація. Тобто до півроку, а є й такі хлопці, що їм по кілька років знадобиться. І плюс, крім реабілітації, там потрібні імпантанти, потрібно повернути людину до нормального життя, у кого є складні поранення. У нас є хлопці, які вже по 4-5 місяців лежать у госпіталі!
Якби в тебе були необмежені можливості зробити щось для всіх українських дітей чи на планеті, що б це було?Дві речі. Якби в мене були реально можливості, при чому, то не є якісь такі вже страшно великі можливості, маю 2 мрії до здійснення. Перша — відділення трансплантації органів. Зараз в Україні немає ні одного відділення трансплантації органів для дітей! Наших дітей оперують в клініці Шарімова, де немає дитячої реанімації, де нема неонатологів і багато речей. Відповідно, не виділяється фінансування на дітей. Це все йде за кошти батьків. І дитячі відділення — це дитячі, там є своя велика специфіка. Цю мою мрію підтримують хірурги лікарень з Дністровської та з Орлика.Друга моя мрія — це відділення трансплантації кісткового мозку неродинної трансплантації і реєстр донорів кісткового мозку. Внутрішній реєстр. Що це таке? В частини дітей, які мають вроджені генетичні хвороби, і більша частина — це онкохворі пацієнти: і діти, і дорослі. Є ситуації, коли їхній кістковий мозок починає не справлятися або при деяких діагнозах він взагалі не працює – не виробляє клітини крові, або виробляє злоякісні клітини. Є технологія, яка дозволяє вбити свій кістковий мозок і пересадити кістковий мозок донора. І що саме прекрасне, що за рік-півтора люди живуть нормальним життям. Люди народжують дітей. Два дні назад дівчина, котра 5 років тому закінчила лікування, народила дитину. Тобто, люди виліковуються, одружуються, живуть нормальним життям, займаються спортом. Вони пережили ці два роки лікування і все – попереду ціле життя! Але, оскільки в Україні нема реєстру донорства, а бажаючих багато — я перша піду здам кров, коли буде такий реєстр. Це всього лиш дві пробірки крові. Але це дає шанс для цих людей знайти донора.Як це відбувається зараз? Зараз, коли нам потрібен донор, ми платим в Міжнародний реєстр 35 тисяч євро, передаєм туди пробірки з кров’ю і чекаєм: чи знайдеться десь серед них наш донор? Але зважаючи на наші історичні особливості, ми слов’яни, у нас було монголо-татарське іго, у нас намішано багато крові різної і нам дуже важко знайти донора. Було таке, що дитина два роки чекала свого донора і не дочекалася. І це не поодинокі випадки. Коли вдається знайти донора – то величезне свято! Бо тоді ми знаємо, що є шанс. І зараз я не можу зрозуміти, чим займається Український реєстр донорів кісткового мозку, в реєстрі якого є 87 людей. Я не уявляю: що ці люди роблять?Далі, це сама технологія. Для того, щоб пересаджувати кістковий мозок, потрібна лікарня. Я не знаю, чи ви чули, але у нас є київський Охмадит, який будує нові корпуси, котрі постійно заморожуються. Зараз він стоїть 11 місяців. Це означає, що потрібно знову здирати все до основи, бо там вже грибок. Навіть, якщо його відремонтують, там знищено цінне обладнання. Я дуже хочу нормальну лікарню, щоб ми не платили 100, 200 чи 300 тисяч євро за кордон.На відділення трансплантації органів мені потрібно 10 мільйонів євро, цього вистачить по зав’язку. Відпрацюємо технологію. Лікарі-поляки згідні приїжджати і оперувати безкоштовно. Їм тільки потрібно оплатити проїзд, проживання, харчування. Вони будуть оперувати і вчити наших лікарів безкоштовно!Ну і, мабуть, мільйонів 50 мені потрібно на відділення трансплантації кісткового мозку. Лікарі-італійці готові приїжджати і вчити наш медперсонал.Чому я не внучка Хілтона? Вона відмовилася від спадку 80 мільйонів. Все одно вона з родини Хілтонів. Собі – ні копійки не візьму. Прийму від вас спадок. Це не є аж такі космічні гроші. І після того, як це вдасться зробити, можна йти на пенсію)Я хочу з дітьми займатися творчими заняттями у лікарнях, я би з ними малювала, ліпила, розфарбовувала у різні кольори стіни лікарні, я не хочу думати про те, як довезти ліки. Я не хочу в кишені везти контрабасом ліки! В понеділок ми їздили в Перемишль, купували ліки і везли їх контрабасом, бо можна везти 5 флакончиків, а мені потрібно — 100! І нема вибору.
Тобто фонди і волонтери потребують підтримки з боку держави?Держава прекрасно все розуміє та знає. Я особисто, так як з вами, спілкувалася з міністром Мусієм у квітні місцяці. Але, як кажуть у Львові, обіцянка-цяцянка, а дурневі радість. Це таке діло…У нас є сподівання на нинішнього міністра, який проводив реформи Міністрерства охорони здоров’я у Грузії. Ми маємо декілька ідей і готуємося до зустрічі після нового року та до реальної плідної співпраці. До нового року ми вже нічого не встигнемо. Бо процедура тендерна займає 4 тижні і зараз вже жодні тендери не відбудуться.В нас є конкретні пропозиції. Ми не просимо зараз у них грошей. Ми просимо спростити нам роботу. Ми і далі будемо вливати гроші в лікарні. Ми розуміємо, що це не буде швидко. Ми готові почекати рік-два, але нам потрібні вже певні речі. Зокрема, наприклад, зараз я не можу купити ліки в Європі і передати їх в лікарню, щоб їх вводили. Це європейський сертифікат. Ми будемо зараз просити про те, щоб нам надали дозвіл на ліки, які сертифіковані в Європі у виробників, які входять у наші реєстри, і є допустимі, щоб ми могли в Європі їх купити і передати в наші лікарні.
Потрібно забрати ці лишні процедури?По-перше, це здешевить самі ліки та сама процедура передачі може йти на пряму. Нам не потрібно їх тримати в руках. Ми оплатили – і ліки пішли відразу безпосередньо в лікарню.У нас були дуже великі сподівання на Мусія, а тепер ми вже не надіємося, ми просто не дамо більше собі заважати! Бо скільки це можна терпіти? 10 років я б’юся головою. І таких як я — багато.Ми зараз готові вимагати, бо раніше все ж, ми не були так налаштовані, але тепер ми знаємо: вибачайте, товариші, але це ми вам платимо заплату, тому, якщо ви не працюєте, то ми вас звільняємо. Не робите діло — до побачення.
Наталю, ми тут зачепили чимало болючих питань і як це все вирішувати, але ми маємо таку гарну батьківську спільноту Nravo Kids і темі дітей приділяємо основну увагу. Розкажи, чи твої діти підтримують тебе у твоїй непростій діяльності?Ну стосовно моїх дітей, то почнемо з того, що у них просто не було вибору. У них мамаша, яка захоплюється чимось на всі 100 відсотків! Як кожен математик, я докопуюся до кожного гвинтика, найдрібнішої складової. Починалося все років 10 тому. Відповідно, коли ми робили творчі заняття, дуже часто я спочатку робила його вдома з своїми дітьми. І я дивилася: ага, моїм дітям пішло, значить і дітям в лікарні піде, а якщо моїм не цікаво, значить іншим також може не сподобатися. Вони були як піддослідні тваринки. Але, в принципі, їм це подобалося, в нас вся хата розмальована, щось звисає з стелі — дуже творча обстановка. В моїх дітей немає проблеми, щоб щось зробити. Клеєвий пістолет — це любима цяцька. Якось дивлюся, в малої черевик заклеєний клеєм. Кажу: дитино, взуття можна поремонтувати. А нащо? Я вже собі заклеїла) Або з’являються корсети з паперу) Словом, такі творчі виросли діти.І ще діти знають, коли мама приходить в хату і мами дуже-дуже поганий настрій, значить мамі треба швидко підсунути філіжанку чаю, якусь канапку і десь годину маму не чіпати. Бо “родіна в опасності”.Мене дуже потішила старша донька, їй з біології задали написати реферат про генетичні захворювання. Я насправді про це все вдома стараюся не говорити. В якийсь момент ми про це всі домовилися. На жаль, у нас часто помираюють діти і не варто цими речами дуже сильно навантажувати усіх довкола, рідних.Я реально, цей реферат розміщу на фейсбуку, щоб усі побачили. Моя дитина прийшла до мене і каже: мам, всі пишуть, що є генетичне захворюванння таке або таке. Я не хочу писати такий реферат. Я хочу розповісти про тих людей, які живуть з такими генетичними захворюваннями і досягли чогось. І ми написали реферат про дівчинку з України, в якої через генетичну хворобу видовжені кістки, але вона поїхала в Китай чи Корею і там стала відомою моделлю. Ми написали про Хокінга, який нехважаючи на своє складне захворювання, зараз один з ведучих астрофізиків. Ми написали про актора, який з синдромом Дауна знімається у фільмах. Про всесвітньо відомого музиканта з генетичним захворюванням. І головне, діти самі шукали інформацію.І мене дуже втішило ставлення моєї дитини до цього. Вона не писала, що це так жахливо. А про те, що ці люди живуть інакше, ніж ми і вони цінують кожен день.Генетична хвороба — це насправді не проблема, це просто інший шлях. Чесно, як мама, я пишалася тим, що моя дитина дивиться на світ так, як і я. Хоча, в принципі, ми їм нічого не нав’язуємо. Там інколи просто відрубали щось лишненьке з боків, але мої діти приймають рішення самостійно.Вони мають дуже необмежений ресурс в інтернеті. Так, я знаю, що вони полазили по всіх потрібних і непотрібних сайтах, але коли дитина складає плейліст в машину і я чую, що вона вибрала якісь інструментальні обробки Nirvana або миючи посуд, вона співає щось з мого улюбленого Roxette, – все, тоді мама мліє, чесне слово.І діти мене підтримують, допомагають. У нас є такий традиційний сувенір від фонду — маленький ангелик —магнітик на холодильник. Спочатку з глини вирізаються туловища і голови, ми їх печемо в духовці. Потім вирізаються крила і розмальовується обличчя. Потім клеяться ручки та ножки. І дуже часто вечорами мої діти клеять ангеликів. Або взяли і личка розмалювали. Мама залізла в коробочку, щоб розмальовувати, а вже всі 50 розмальовані! ) Бо діти мали час і натхнення. Ну такі-от речі)
А як ви бавитеся з дітьми?Одній моїй дитині 12, а другій — 16. У нас чимало спільних захоплень. Ми вже й не дуже бавимося разом. Але нам подобаються одні й ті ж речі, ми сміємося з того ж самого. Наше сімейне захоплення — досліджувати Азію. Це Корея, Китай, Японія. Все почалося ще колись дуже давно. У мене, десь з середини 80-х було захоплення аніме. Потім, коли в мене з’явилися діти, ми викинули телевізор з хати. І ми підбирали їм ті мультфільми, які самі дивилися — ці класні японські мультики ми показували дітям, присадили їх.А потім захоплення перейшло на японську культуру. Потім ще додалася Корея. Ми разом обговорюємо японську, корейську музику, фільми. У нас є спільні “кумири”. Наприклад, нам подобається 8 кубиків на животі в одного актора) І ми штурмуємо нашого тата, щоб він пішов у спортзал нарешті і використав абонемент в Спортлайфі — я хочу побачити кубики в нього на животі!Моя молодша донька вчить японську мову і дуже добре малює. Вона вирішила, що буде мультиплікатором, відповідно, після першого курсу в неї буде стажування в Осаці, а після третього курсу на студії Міядзакі Хаяо, яким вона дуже запоплюється. І буде можливість стажуватися на одній з двох його студій, які є в Японії – це Осака чи Токіо.Ми хотіли цього року їхати дивитися на цвітіння сакури в Японію, але все перекреслили події в Україні — настрою не було на це вже. Але ми любимо подорожувати. Зараз плануємо з дітьми поїхати в Африку, у лютому. Хочемо в Кенії пройти по всіх 5-ти національних парках.
А до комп’ютерних ігор яке ставлення?Я люблю бродилки-стратегії, всілякі Herosоподібні речі. Ще колись був Warcraft. При чому, я люблю, коли вони якісно промальована. Мені не зовсім подобається остання версія Heros, тому що, можливо, функціонал та двіжки хороші, але графіка трошки унила стала. StarCraft — не моє. Doom — не моє.Я люблю стратегії, де треба подумати, прорахувати декілька кроків. Ну в дітей також були захоплення іграми. Звичайно ж, якщо мама грає Heros, то діти також грають Heros. Ми любимо деколи собі сісти і пройти ще раз усі рівні гри. То наша така сімейна геймка. Взути того вуйка, що набрав стільки-то і взяти більше, пройти за менше днів)В дівчат зараз є захоплення танцювальними іграми, думаю, як у більшості підлітків, оскільки ми захоплюємося, скажімо, корейським хіп-хопом і японським джей-роком. У Кореї це не просто співак — це універсальний солдат: він і співає, і танцює, і він актор. Відповідно, їм зараз подобаються ті ігри, де є танцювальні елементи – повторити якісь рухи. Старша донька бавиться у гру типу танцювальне місто. Вчора вона зрозуміла, що можна використовувати iPhone як джойстік і вивести на монітор гру, і цілий вечір вона танцювала, вибравши танець своєї улюбленої групи. Тобто можна, не купуючи спеціальні прибори, бавитися і рухатися!
Як ти важаєш, коли варто дітям давати планшети, скільки часу виділяти на проведення за іграми?В час, коли в школі є wifi, і в більшості мобільних пакетів є інтернет, ви не обмежите дитину, особливо, якщо вона вже в школі. Інформатика у них з 1-го класу. В комп’ютерному класі є необмежений wifi. А як хакнути шкільну мережу, хтось у класі знає завжди. Тому ви дитину не обмежите. Або вона буде з телефону друзів заходити і так далі. Ми зробили трошки по-інакшому.В свій час ми викинули з дому телевізор, коли у нас був дуже популярним мультик “Том і Джеррі”. Не подобається він мені – такий трохи злегка зомбуючий. Далі, я не дуже люблю Губку Боба. Я знаю, що половина айтішників мене в цьому не підтримують, але Губка Боб – сорі, рєбята, – це жах!І у нас десь років 5 не було телевіроза в домі. Мої діти почали читати книжки і потім, коли ми дозволили їм користуватися комп’ютером, це старшій було років 10, а молодшій – 6, першим їхнім захопленням була корейська програма – щось типу 3D max, де малюється двіжок, промальовуються готові моделі. У Японії є виконавці – вокалоїди. Це співаючі голограми. Їх є 6 чи 8 видів. Ця програма, якою найбільше захопилася молодша донька, дозволяє створити свого вокалоїда. Вона створювала їх, заставляла рухатися. І вона сама робить кліпи, ролики, моделі. Такі от цікаві речі. І відповідно, вони передивилися на комп’ютері все, що там знайшли.Цей період від 3 до 7 років, ми з дітьми разом ходили на мультики, і показували вдома ті, які ми вважали якісними. І у нас так вийшло, що саме інтернет виховав дітей, але правильних дітей)
Спочатку контент ви їм повністю вибирали в усіх розвиваючих продуктах?Ми для них вибирали контент, коли їм було 5-6 років. І я думаю, що це нормально. Мені не подобається, коли маленька дитина сидить з iPhone і це не є нормально. Маленька дитина має сидіти з книжкою. Щось рвати, гратися, але не з девайсом. Батьки так собі спрощують життя, але, коли ми не хочемо займатися дитиною, ми їй даємо іграшку.Насправді, я також лінива мама. І у нас в кожного є ноутбук, і коли я питаю: “Хто мені принесе чаю?” – Я пишу про це в чаті) Хто у цей час на кухні, той мені відразу приносить чай.А телевізор у нашій хаті з’явивися кілька років тому, коли дитину в школі почали травити: ти не знаєш, що таке ранєткі. Ці такі дурацькі серіали: кадєти, ранєткі. Ну діти поплакались дідові і він пішов, купив і приніс плазму. Чесно, телевізор вмикається раз чи два на рік. Відповідно, мої діти не знають, що таке нав’язуюча реклама. І до багатьох речей ставляться по-філософськи.
Ти обговорюєш з чоловіком, як краще проводити виховні моменти? Чи це такий собі специфічний природний процес, що проходить сам собою? У нас молодша дитина трохи специфічна у медичному плані, тому нам повелося перебудувати своє харчування. Деякі продукти ми взагалі не вживаємо. Є речі, у яких в нас є певні обмеження. Наприклад, до куріння у нас дуже філософське ставлення. Мої діти знають що куриво – це жах. А почалося з того, що якби біля моєї дитини, коли їй було 2 роки, хтось курив, то наслідки могли б бути фатальними. Відповідно, ми не ходимо по місцях, де курять і я більш ніж впевнена, що мої діти не будуть курити.І стосовно інших речей виробилося філософське ставлення. Грубо кажучи, ми їм нічого не забороняємо, але вони знають наше ставлення до цього. І вони наш світогляд трошки перейняли.Ну і ще я кажу, що мої діти — це діти, виховані інтернетом, бо минулі 4 роки, а особливо останній рік, їх виховує інтернет, а мама — рятує світ.А в час Майдану це все дуже сильно вплинуло на дітей. В одній кімнаті в нас стояв ноутбук з Еспресо-TV, в іншій — з Громадським. І діти дуже переживали за це все. І навіть були моменти в школі, коли вчителі казали, що діти включали чийсь iPhone, щоб подивитися, що відбувається в Києві. Тобто, це дуже сильно вплинуло на їхній світогляд. Це як дорослих потрясло як, не те що малих.Моя молодша ходить в один клас з дочкою Дідичів. Дідичі Уляна і Данек – це люди які займаються волонтерством. Відповідно, дві волонтерські дитини в одном укласі. І ще батько дитини з цього ж класу зараз на Сході. Діти на цьому виростають. Це так здається, що вони маленькі. Я завжди кажу: навіщо сюсюкатися з дітьми? Я приходжу в лікарню – з 3-річною дитиною можна говорити. І вони усе прекрасно розуміють. Яrщо ти до них ставишся як до маленької дитинки, вони себе ведуть як маленькі дітки. Якщо до дитини ставитися як до свідомої людини, вона так і поводиться.
Твої діти завжди зразково поводяться?У нас була така весела історія. В основному, мої діти ніколи не вимагали, що їм щось потрібно. Якось ми пішли в Антошку. Моя молодша, їй було рочків 4, подивилася, що чиясь дитина лежить посеред залу, кричить, стукає ногами, а мама кругом бігає і тицяє іграшки. Вона подивилася на це, подумала собі і впала на підлогу, почала кричати і щось вимагати. Ну я переступила і пішла далі. Всі в Антошці шипіли, що мама єхидна. Дитина полежала 2 хвилини, встала і пішла за мною.Я завжди сміюся і кажу: більшість батьків думає, що це вони виховують дітей. Той момент, коли батьки розуміють, що це діти їх виховують, дещо міняє.Батьки – це дресировані тваринки. Дитина лежить і ліжечку – хочу їсти: ве-е-е-е-е! Прибігли, принесли, заспокоїли. Коли дитя маленьке, це все на рівні рефлексів і це нормально. Але коли дитина дозволяє собі таке у 5-6 років, то це — батьки ви хочете все життя так ганяти?
Стосовно твоїх хобі, що для тебе означають танці?Ми любимо танцювати. Я колись давно займалася гімнастикою, бальними танцями, але все-таки бальні танці – це більше як спорт для мене, бо вони не дозволяють імпоровізації.В якийсь момент ми прийшли в танго з чоловіком. А оскільки в мене чоловік ще гітарист фламенко, то відповідно і фламенко у нашому житті. З 28 числа розпочинається великий 12-денний фестиваль —з’їжджається вся адекватна спільнота СНГ — до 200 людей буде. Хто хоче, може прийти подивитися у готелі “Дністер”, як виглядає реальне танго. Це те, що всередині пари. Танго — це завжди про щось, і танго — це завжди діалог. І, мабуть, тому це нам з чоловіком подобається. А фламенко — це танець специфічний, але це так само наше, я порівнюю фламенко з вогнем, він такий індивідуальний, непересічний і класний.
Хто на тебе мав впив у формуванні твого характеру, світогляду?Книжки і батьки. Я дуже люблю читати. Коли я не читаю, це для мене трагедія. Сьогодні я читала до 4 ранку і, відповідно, я проспала – на годину змістився весь мій графік. Але я не могла вчора закрити книжку, поки не дочитаю останню главу.В дитинстві я читала дуже багато. Коли я приходила в бібліотеку, я читала стилажами. У нас відкрили велику нову бібліотеку, я прийшла і мене спитали: “Яку ти хочеш книжку?” Я сказала: “Ви мене не зрозуміли, я починаю з цього стилажа, з цієї полиці”. І бібліотекарі так собі посміялись, а коли я дійшла до третього стилажа, мені вже почали довіряти ключ від бібліотеки.Мені тато часто підсовував хороші книжки. Так як потім своїм дітям фільми та книги. У нас вдома повно книжок. Основна проблема: або нема куди книжку поставити, або з’явилася нова полиця.Відповідно, я багато читаю і я дитина, вихована книжками на прикладі власних батьків. Плюс, я в школі змінювала кілька класів і не всі мої однокласники мене любили, бо я мала власну думку і відстоювала її. Коли я прийшла у новий клас, це був мій 5 клас, я мала свої думки і я не мовчала. І ще я знайшла спосіб, як справлятися з усілякими бойкотами – це краща учениця класу. Відповідно, це олімпіади, конкурси і таке різне. Це багато дає і розширює кругозір дитини. Ну а математика була для мене на одному рівні з фізкультурою. Я її ніколи спеціально не вчила. Оскільки фізкультура була для мене взагалі елементарним, бо я спортивною гімнастикою займалася, то математика – це було як улюблена книжка, горня чаю… Технарі – це люди специфічні, мабуть, і це такий мій спосіб мислення.Звичайно, кожна дитина не хоче вчитися в школі. В нас зараз в хаті війна з молодшою дитиною, бо я заставляю її йти у фізмат-ліцей. Чую: я туди не піду! Я маю право вибору. Я кажу: “Так, вступиш і май право вибору!”
Ти проявляєш таку категоричність у своїх рішеннях?Так. В деяких рішеннях я не поступаюсь. Ну для цього існують батьки!Не боїшся, що через “не хочу” відіб’єш дитині охоту?Вона просто ще не відчула кайфу від цього. У мене одна і друга дитина — технарі. В нас родина: одні баба, дідо — фізики, мої батьки — хіміки-біологи, ми з чоловіком — айтішники і мої діти живуть в оточенні комп’ютерів з народження. Ну ким вони будуть? Підуть в літературу? Ну будь ласка, але я сказала: кожна порядна дівчинка з галицької айтішної родини повинна закінчити якусь математику. А потім, дитино, ти сама собі вирішиш на 4-му курсі, чим будеш займатися. І якщо щось вималюється, я не буду проти.Ви ж прекрасно розумієте, що айтішний світ — це світ у якому зникають кордони, мої дівчата мають друзів у Китаї. Америці. Вони з ними спілкуються. Наприклад, хлопець-дизайнер говорить китайською, моя донька англійською і з допомогою електронного перекладача вони прекрасно розуміються. І вони не розуміють, що для нас це – не є нормально і так не є у кожній львівській родині. А для моїх дітей — це норма.Вчора моя дитина питає: мамо, ми поїдем в Японію? Вона залізла в гугл, прорахувала логістику: у скільки нам обійдеться переліт. У них нема проблем: вони знайшли програму, сервіси, і ввечері я мала роздруківку, куди ми поїдемо у Японії з розпланованим графіком на 5 днів. Ну але це не кожна дитина таке зробить. Я це усвідомлюю. Мої діти навіть про таке не задумуються.
Ти впевнена у своїх дітях?Так і мій міцний копняк з боку мами завжди буде присутній, скажімо, до певного віку. Бо я так бачу: у кожної дитини є дуже широка доріжка, а батьки є для того, щоб збоку стояти зліва, справа і копняками не дати дитині зійти з цієї доріжки.
Твої побажання мама та дітям?Основне побажання: у нашому сьогоденні, в купі проблем не губити себе і не закриватися. Навчитися радіти кожному дню. Вийшли на прогулянку з дитиною? Ваша дитина побачила класну калабаню і побігла туди? Побігайте разом з нею! Це ж так круто. Дівчата, коли ми ще зможемо залізти в калабаню? Будьмо чесними, у нас вже давно є автоматичні машинки і ми не перемо на колінах.Підіть з дитиною в кіно. Мені не часто випадає. Можна купити цей гидкий попкорн, политий невідомо чим, взяти цю Кока-колу. Кожен математик знає склад і скаже, що це хімічна гадость) Подивитися фільм і посміятися разом з дитиною. До другої ночі обговорювати разом з дітьми те, що вам подобається. В обнімку, лежати разом вдома на дивані)Якщо ви застукали дитину-підлітка за курінням, підіть разом у магазин цигарок – подивіться на те, які є цигарки, розкажіть аргументовано, чому вам не подобається куріння. Поясніть дитині це на рівних. Бо вона така ж людина як і ви. І дитина має право на свою помилку. Якщо вам щось не подобається, поясніть – чому? Не кажіть: ні, поясніть. По-перше ви станете ближчі, по-друге ви самі більше зрозумієте, по-третє, ви показуєте дитині, що ви цінуєте її думку. І, можливо, дитина, яка категорично стоїть на своєму, погодиться з вашими аргументами.
Nravo Kids бажає Наталі Ліпській знаходити однодумців, підтримку та розуміння у людей, сили для здійснення задуманого та родинного щастя на довгі роки!