Блог команди Nravo Kids

Розмова з Оксаною Джус

15.12.2014

Активна і діяльна мама двох діток, яка займається координуванням мережі Hot cafe по усій Україні, ― Оксана Джус ділиться своїм досвідом та розповідає, де подорожує з дітьми, у які ігри вони люблять бавитися і чим наповнюють свої будні. Для наших читачів ще одна оригінальна сторінка з життя класної родини.

― Оксано, на порозі вже зимові свята. Як у твоїй сім’ї до них готуються? І яких традицій ви дотримуєтеся?

― Ти знаєш, жодних традицій немає. Ми знаємо, що Різдво ― це час подорожей і ми їдемо у якесь маленьке містечко біля Львова або десь далі. Нам подобається дивитися, як там усе оформлено. Минулого року ми були в Самборі ― просто гуляли по місту. Роздивлялися ялинкові прикраси, усе було в вогниках, підсвітках. Бо у нас в центрі ми часто буваємо. А це такий вихідний день і ми його переважно проводимо у інших містах.

― А цього року вже собі запланували якесь місто?

― Так, вже визначили, що це буде Трускавець.

― Оксано, а наскільки ти впливаєш на вибір занять чи будь-яких речей твоїх діток ― книжок, одягу?

― Дивлюся, що їм подобається і питаю. Навіть з чоловіком спеціально їздили на навчання в Київ до Карпачова. Якщо брати перший рік, то у них навіть не було поняття, що вони хотіли. Коли ми перші рази приходили в магазини і дивилися, що є багато дітей, які кричать: я хочу це, а я хочу таке! Наші діти мовчки стояли, дивилися і не виявляли своїх бажань. Напевно, вони не знали, що це? Діти спочатку не відповідали навіть тоді, коли ми питали: що ти хочеш?

Але за рік дуже багато змінилося. Діти розуміють, чого вони хочуть і виявляють це. Я вже знаю, що любить одягти Настя, а що Єгор. І я стараюся дослухатися до них, бо маю трохи такий характер, що можу на своєму наполягати, і якщо я звечора спланувала, в чому діти підуть до школи, то зранку мені вже не хочеться знов вибирати щось. Але інколи діти просять і я їм поступаюся.

Загалом, ми стараємося робити те, що діти добре сприймають. От з Настею ми пішли на декілька гуртків, вибрали ті, де їй комфортно. Бо навіть якщо мені все підходило, а вона відмовлялася, то я не наполягала. Наприклад, мені подобається гімнастика, але Настя не захотіла займатися і тому ми знайшли інші варіанти. Ми долучилися до малювання. Тепер ще додалися танці, хоча колись їй не подобалися, але в садочку все змінилося. Настя гарно танцює ― її цього року навіть поставили в першу лінію. Вже є успіхи) Ми ходимо кілька разів на гурток ― якщо дуже подобається, то залишаємося, якщо так собі, то я не наполягаю ― це або ще не час, або не потрібне нам, але пробуємо багато чого.

oksana_dzus

― Що ти вважаєш важливим у стосунках в родині. Що виділяєш як головне у своїй сім’ї?

― Зараз ми собі поставили таку ціль ― це повага до маленьких дітей. Бо вони такі ж люди і мають свою думку, тому їх потрібно поважати. Ми з чоловіком цього вчимося і це така свідома ціль. Для того, щоб діти розуміли, що ми не тільки любимо їх сильно, бо вони це бачать і говорять про це, а й те, що ми їх поважаємо. Вони знають, що ми будемо з ними радитись у виборі того, що на них впливає.

Коли ми збираємося на спільний відпочинок, ми запитуємо, чи їм подобається? Звичайно, що коли ми їдемо до бабусі, то тут немає запитань. А якщо діти можуть самі вибирати, чи ми їдемо в парк на прогулянку, чи в центр ― вирішуємо разом. Ми радимося.

Або ми вибираємо разом місто, в яке всі захочуть поїхати. Ми можемо показати фотографії, і потім їдемо туди, куди вибрали діти ― в яку карточку тикнули пальцем)

― Розкажи, до чого повинні бути готові батьки, які планують всиновлення дітей? Які можеш виділити аспекти психологічні та організаційні? Адже відразу двоє діток – це важко…

― Це важко. І для батьків я би окреслила те, що було важливим для мене і чому довелося вчитися. Все одно ти цей крок обдумуєш дуже довго ― це як планування дітей, і ти уявляєш собі, яка дитина має бути. І найважче ― це дозволити дитині бути собою. Ти можеш її прийняти такою, як вона є, але ще потрібно дозволити дитині такій і залишитися.

Ну от подобається їй співати вночі) Це потрібно приймати. Але це важко, бо ти уявляв собі, що діти будуть любити певні речі, будуть поводитися відповідно, а вони є такими, якими вони є. Так важливо прийняти їх і не будувати планів. Напевно, кожні батьки мріють, що дитина вибере певну професію і, наприклад, стане лікарем. Але може й не стати) Часом це буває батькам важко приймати.

Щодо організаційних питань, то однозначно, що все складеться з часом. Не можливо відразу все налагодити. Нам знадобилося півроку, щоб ми нормально графік уклали. Бо ми щось пропускали і денний сон міг бути в результаті о 7 вечора.

Тут така справа, що ти дитину береш без реальної інформації. Тобі наговорять секрети ― як вона жила і все решта. І тому потрібно готуватися це все почути і бачити. Я вже коли стикалася з проблемами і вже коли з допомогою хорошого невролога змогла її вирішити, тільки тоді бачила статті в інтернеті, що такі проблеми є в дітей, особливо, така проблема як депривація. Це коли дитина не мала тактильного контакту з маленького віку.

Вона вже кількарічною сама себе заколисує. Сама себе бавить. Вона може плакати з невідомих причин. Такі діти не вміють керувати своїми емоціями. Вони не розуміють, де треба плакати, а де ― сміятися. Тобто, емоційний рівень не розвинутий, тактильний так само. Але вони можуть бути мудрими. Коли це все втрачене доганяють, то відразу починають краще вчити букви і проявляються в своїх заняттях.

Спочатку варто потерпіти і підтягнути в цьому дитину. От, наприклад, моя Настуня ― їй 5 років. Вона може поводитися так, ніби ляля в колисочці. Вона хоче говорити по-дитячому. Один раз, коли вона бачила, як я малого годую з сосочки, вона запитала: а я це пила? Я сказала: мабуть так, але якщо хочеш спробувати ― пробуй. Я їй це дала. Щоб вона могла ці всі моменти пережити. Вона все намагається пережити заново. І ми все пробуємо, обговорюємо. Це те, чого батьки точно не сподіваються, бо ти робиш для дитини все, а вона плаче, капризує. Психологічно щось не так може відбуватися і дуже важко зрозуміти, чому так є.

― Ти десь вчилася, щоб зрозуміти? Читала відповідну літературу?

― Я читала різну літературу, але це нічого не допомогло. Як то кажуть, можна і не читати) Я ніби була готова до того, щоб виховувати дитину, розумом усе розуміла, але цього мало, щоб з цим справлятися.

― Що тобі дало можливість справитися?

― Просто час. От вже пройшло 2 роки. І ми ніби усе життя з ними разом. От перший рік направду був дуже важким. Ми перших півроку на емоціях, а далі було надзвичайно важко ― коли ти просто не витримуєш. Не можна виспатися, паралельно потрібно ходити на роботу. Ти не розумієш дітей. Довго ходиш по лікарях, поки знаходиш такого, щоб була можливість співпрацювати нормально. Коли я вже розібралася з цим усім і заспокоїлася, почала краще розуміти статті, які читала. Дізнавалася значення термінів і розуміла, про що йдеться. Бо раніше я цих порад і не могла запам’ятати, а на початках і зовсім не було часу щось читати ― було таке, що спали по 4 години.

Тому добре мати базу знань, це допомагає потім. І от своїм знайомим, які з дітками зараз це проходять, я кажу: перших півроку потрібно просто пережити. Не потрібно так багато турбуватися. Це й не страшно, що тепер квартира схожа на хаотичний безлад. А з часом усе налагоджується.

― Мабуть, варто просто налагоджувати цей добрий стосунок з дітьми…

― Я дуже добре розумію, що такі діти потребують дуже багато любові. От Настя мене по 50 разів на день запитує: ти мене сильно любиш? І я розумію, що скільки б я їй це не говорила, це все одно мало. От ми зараз спимо разом ― це важливо для неї. І значить так і треба робити.

― Оксано, ти долучаєшся до різних соціальних проектів, допомагаєш рятувати бездомних тварин і мотивуєш до доброчинних вчинків. Як думаєш, хто мав найбільший впив на формування тебе як особистості?

― Я би сказала, що дідо по татовій лінії і мама. Мама завжди допомагала тваринам і пояснювала мені: вони самі собі не можуть допомогти. І ще від діда пам’ятаю ставлення до дітей: він показував, що допомагати треба тим, хто сам цього не може зробити. І якщо можеш допомогти, значить це необхідно зробити!

Ми жили близько біля інтернату, і коли я бачила цих дітей, про яких я знала, що у них нема мами, то для мене це було дуже страшно. Мій дідусь родом з Білорусі. І він також співпереживав досвід тих, хто залишився після Хатині, і пам’ятає другу світову війну. Він розповідав, як вони усім селом дітей, у котрих загинули батьки, приймали і підтримували, щоб вони вижили. Він пояснював, що чужих дітей не буває.

І ще пригадую, що десь у 5-річному віці, коли бабця мене сварила, то я потім собі казала, що ніколи не буду сварити своїх діток. З’ясувалося, що це неправда) Я сварюся. Вона казала: народиш своїх – будеш знати! Я навіть пам’ятаю тe місце, де я їй будучи ще такою маленькою, сказала: я не буду родити, тому що є діти без мами. Я знала, що буду всиновлювати дітей. І мої батьки були готові до цього. У нас вдома троє котів ― усіх ми взяли з вулиці.

― І зараз, коли є діти, тримаєте котів?

― Вони нормально співіснюють. Тому що в котів гігієна. Вони не ходять на вулицю. У нас є окремий ветеринар, куди ми звертаємося. Вони всі дуже виховані: Чіпа, Муня І Фуня.

― Ви любите з дітьми ходити разом на публічні події – фестивалі, спільні походи на фільми чи в бібліотеку?

― На фільми ми не ходимо, бо вони не висиджують так довго. Ми любимо ходити по різних фестивалях. Відкриттям для них був наш книжковий ярмарок. Настя дуже любить книжки. Вона ще не вміє читати, але відкриває книжку і собі сама “читає” ― з інтонацією розповідає історію. У дітей вже є багато книжок і їм це дуже цікаво. Ми полюбили Театр ляльок. Там цікаво і батькам, і дітям.

А вже суто для дітей я вибираю різні майстер-класи: з ліпки, з малювання, музичні, трошки кінної їзди, плавання, школа Монтесорі. Це часто виходить спонтанно. Маємо час ― зібрались і погнали.

― Оксано, а сама ти бавишся з дітьми? Які це ігри? Я маю на увазі реальні, не мобільні)

― До речі, телефоном діти користуються дуже рідко. Планшет я взагалі не даю їм  в руки. Інколи ввечері, можу дати забавку на телефоні не на багато часу, щоб вони трошки заспокоїлись. І на щастя, їх це не цікавить.

Що ми бавимся? Це щось ліпити чи складати. Ми любимо складати конструктори, ліпити щось з пластиліну, найбільш популярне ― малювання, а ще ми вдома робимо собі дискотеку. Ми слухаємо Океан Ельзи, Дзідзьо. Малим подобаються розвиваючі пісні Желєзнової. Діти їздили в музичний табір і ми тепер вдома робимо постановку танців. От на пісню “Обійми мене” ми біжимо один до одного і обіймаємося.

Переважно, я показую жест, діти повторюють за мною і виходять такі несподівано зворушливі танці.

― Ми цікавимося у наших мам-співрозмовників, яке їхнє ставлення до мобільних ігор. Як ти вважаєш, коли варто дітям давати планшети?

― Діти поки що цим не цікавляться і я їм не нав’язую. Я розумію, що це потрібно, бо світ побудований на інформаційних технологіях, і діти повинні це бачити, сприймати, розуміти. А стосовно вибору гри, у нас є “Хто у горах”, “Тваринки з третинки” і “Мишеняткова абетка”. Поки що діти тільки ними бавляться. Я навіть бачила пазли цікаві, але поки що я їм купую звичайні ― щоб вони могли порухати ― для них зараз дуже важливий тактильний контакт. Щоб вони могли розглядати ці предмети ― планшет не передасть повністю цього їм.

Єгор любить бавитися просто клавіатурою від телевізора. Ми її виключаємо і йому даємо. Друга улюблена іграшка ― калькулятор. Ще йому подарували великий дитячий телефон і він ним бавиться. Крім того, кругом є багато цікавого і тому поки що дітям цього достатньо.

У нас може бути перебор з мультиками, коли мені потрібно трохи більше часу, і дітям вже включили свинку Пеппу чи якісь розвиткові мультфільми. І вони так можуть годину сидіти, дивитися, якщо  у мене є якась термінова робота.

― Як ти вважаєш, соціальну відповідальність дітям варто прищеплювати? І як саме це найкраще робити?

― У нашій сім’ї це є однією основних тем ― допомогти діткам чи армії, ми долучаємося до таких акцій і оцінюємо роботу кожного. Ми даємо кошти музикантам, коли вони в центрі грають. Дітям приємно це робити. Ми завжди переглядаємо наші іграшки, щоб поділитися ними з іншими дітьми. Ну от перед святом Миколая ми робили інвентаризацію іграшок і якщо є забагато ляль, то можна їх комусь подарувати. Ми назбирали кілька пакетів, щоб відвезти і передати у дитячі будинки.

― Діти це свідомо розуміють?

― Ну вони у 3 та 5 років більше відчувають, що треба і можна ділитися. У них є своя територія, щоб вони відчували безпеку, але можна поділитися тим, чого сам маєш багато.

Що мені подобається у Насті, коли в її дитячому садочку на день народження дають цукерки, вона не з’їдає все зразу, а ділить і приносить додому: це для Єгорчика, це для мами, а це ― для тата.

Якось ми були довго у відпустці влітку ― десь місяць ― і вона весь цей час возила цукерку для подружки Віки у своїй сумочці. Я бачу, що це у неї є закладено і легко проявляється.

― Якраз таке запитання професійне як до координатора проекту Hot cafe на заправках: ти любиш куховарити? І чи тобі допомагають на кухні діти?

― Куховарить чоловік зазвичай. І діти допомагають :) Мама може куховарити на дитячий кухні пластиліном. Просто мій чоловік вміє дуже смачно готувати, тому втручатися у цей процес навіть шкода. У мене є мультиварка ― це незамінна помічниця на кухні. І я переважно шукаю рецепти для мультиварки і в ній готую.

Найцікавіше, що за цим же прикладом, коли тато готує на кухні, то переважно йому допомагає Єгор. Бо Настя з мамою дуже зайняті лялями) Нам виходить важливіше погодувати лялю, ніж готувати на кухні. Але стіл ми накриваємо разом. Долучаємося до прибирання посуду, загрузки посудомийки.

― Чим твоя діяльність найбільше тобі подобається і в чому допомагає розвиватися?

― Там є певна відповідальність. І для мене важливо, щоб на виході ми отримували якісний продукт. Тобто всю продукцію, яка проходить, від кави, булочки до хот-дога, ми випробовуємо на собі. Як ми кажемо: “їмо на собі”. Ми це все перевіряємо і я можу бути впевнена у наших хот-догах. Діти їх їдять без соусів. Тобто, булка і сосиска ― я знаю, що це є добре. А кетчуп та майонез ми не вживаємо взагалі. І я можу впевнено пити каву у наших Hot cafe.

В чому я можу тут розвиватися? Насправді, найцікавіший вид бізнесу ― це надання сервісу, послуг. Мені завжди подобалося, як це роблять на Заході, тому що у нас до таких професій як офіціант не таке добре ставлення, як у країнах, де є ця традиція. І пам’ятаю з дитинства, що вдома в нас часто було багато гостей. І так класно їх було гарно прийняти!

Так само на заправках, оскільки ми часто подорожуємо, хочеться щоб було максимально комфортно і цікаво усім. Щоб клієнт не просто заправився і поїхав. Щоб він тут хвилинку перепочив, випив кави класної, перевіреної ― що це добре зерно, правильно обсмажене, якісна кавоварка, яка добре її зготує. Щоб людина отримала добрий спожиток.

Бо люди набираються сили не тільки зі сну та їжі, а з тої атмосфери, що їх оточує. Ми коли щасливі, то можемо навіть не поїсти і не поспати. А коли їжа та обслуговування приносить позитивні емоції, то я знаю, що десь далеко, наприклад, у Харкові, є той напій, та сосиска, які ти погоджував, яку перевіряли на заводі у постачальника. І за усі кафе можна відповісти, що вам буде там класно і комфортно.

― Як ти плануєш свій час, щоб всюди і все встигати? Поділися досвідом)

― Дісно планую. Я маю маленький блокнотик, де в мене є планування на рік. Основне, що планується. Бо те, що записано, воно і виконується. Те, що не записане ― це хаотичне. Я роблю записи сама для себе, бо коли я бачу це візуально, то можу це правильно розставити. Бо можуть бути накладки і тоді буде перенавантаження. Якщо я бачу, що кілька справ насуваються одна на одну і котрась з них менш важливіша, вона відсувається і ми про неї забуваємо.

Оксано, які цілі ти ставиш у житті для себе з довгострокових і на найближчий час?

― Ну в мене зараз така ціль, яку я не можу ще чітко прописати. Я хочу більше зайнятися дітьми і приділяти їм більше якісного часу. В нас ніби хороші взаємини, але мені так здається, що їм бракує ще цього. І мені подобається, що я багато навчилася на онлайн-курсах, поїздила по світі, але мені бракує часу це все втілювати. І я збираюся змінити трохи свій робочий графік і більше часу знайти для дому. Бо часу на дім мало, особливо, взимку. Субота-неділя, коли є купа домашніх обов’язків, пролітають як мить.

Душевно поговорити з дочкою, яка вже виросла, і нам вже можна, як я жартую: йдемо, Настя, на каву, поговоримо) Це щоб хлопці нас лишили в спокої) Не завжди на це буває час і раніше я виокремлювала трохи з нічних годин. А щоб цей рік, був таким, як я називаю, роком дитини, для нашої сім’ї, нам з чоловіком потрібно по трошки робити все те, що ми вже дізналися.

Ми розписуємо по місяцях. Наприклад, ціль на цей місяць ― щовечора бавитися з дітьми в те, що саме їм подобається. Бо побудова будь-яких взаємин: дитячих, дорослих, робочих не може бути кинута на самоплин. Взаємини потрібно будувати. І тут має бути також план, вибір матеріалу, час, ресурс. І ми маємо теорію, яку хочемо застосувати на практиці. Молотки купили, а цвяхи забити не вистачило часу)

Ми вже заспокоїлися, минуло 2 роки, графіки остаканились, всі вже звикли один до одного. Ми сприймаємо один одного. І хочеться скласти до купи таку гармонійну картинку. Бо мене турбує те, що донька запитує: “Мамо, чи ти мене любиш?” Я би хотіла за цей рік усе змінити так, щоб вона десь далеко-далеко задавала собі це питання і розуміла, що це дійсно так. Щоб навіть не виникало потреби запитувати в мене.

― Оксано, які твої побажання усім мам та їх родинам.

― Завжди мамам бажають терпіння, я добре знаю і бачу, що якраз мами і є дуже терпеливі. Я їм бажаю розуміння того, що кожен крок, який вони роблять, дитина буде пам’ятати і цінувати. Щоб коли складно, мама знаходила силу себе підняти і казати: я роблю, бо я люблю.

Я хочу побажати усім любові, посмішок. Бо діти, як ті губочки, ту “водичку”, яку ми вливаємо, віддають у саме потрібний момент. Тому гармонії усім і миру! Щоб ми думали про хороше майбутнє, наші тривоги, яке суспільство пережило тепер, залишилися позаду і ми знали, що у наших дітей є майбутнє. Щоб ми своїми справами, крок за кроком, зробили, щоб наші діти були кращим поколінням.

Nravo Kids бажає Оксані Джус та її сім’ї втілити усе задумане і в гармонії та добрі жити багато років.