Наша гостя — художник, мистецтвознавець, енергійна і креативна людина, зовсім не строга мама і керівник власної творчої студії — Софія Огородник. Хто-хто, а вона добре знає, як ладити з дітьми, бо вважає їх найвдячнішими та щирими з-поміж усіх людей.
Софіє, ти була учасником обговорення і тестування першої версії нашої гри “Хто у горах?” Які маєш враження?Як на мене, по-­перше, дуже добре, що це україномовна забавка. По-­друге, добре, що вона має настільки вдало стилізовані ілюстрації та не є банальною за змістом, усе просто, та разом з тим, органічно між собою пов’язане. Ілюстрації мене дуже захопили.Третє — це тематика пов’язана з горами, кіньми, курчатками, але вона не є якась занадто селянсько-­шароварна, хоча діти XXI століття є дуже урбанізованими, ця гра, як на мене, органічно знайомить їх з іншим, відмінним від міського способу, життям.Музика й озвучення з дитячими голосами дуже м’яке і делікатне — вийшло фантастично.Мені дуже не звично, але колосально приємно, що коли я написала після бета­-тестування гри, список по пунктах, що саме на мою думку варто додати до гри, то було враховано абсолютно усе. Причому, коли я писала пропозиції, то вважала, що це не обов’язково, просто дозволяла фантазії розгулятися і навіть не сподівалася, що все врахують, бо гра і так була хороша. В моєму особистому досвіді таке було вперше, що здійснили усе-усе.
Твої діти зацікавились грою?Мій Мартин, коли бавиться, то на сонце каже: “Тік!” А потім наступна картинка: “Пісок!” “Де тут пісок? Це ж гори”, ­ ­— кажу. “Нє, мама, пісок!!!”А гори у баранця це у нього машина і все, безрогий­ ­— це баран, а рогатий ­­— машина.
Софіє, ти багато працюєш з дітьми, що це для тебе означає, що тобі дає і як відбувається розвиток цієї співпраці?Від 2002 року я працювала у Львівській дитячій художній школі імені О. Новаківського, а власна робота триває вже два роки. Причому, до художньої школи я прийшла тимчасово студенткою на один рік, але залишаюся тут вже впродовж 12­-ти. Поступово прийшло усвідомлення, що студенти —­ це не моє, а з дітьми мені подобається. Це більше надихає, з дітьми можна бавитися, дурачитися, творити й витворяти. Я вже мала можливість порівняти роботу зі студентами та з дітьми. З дітьми була віддача на двісті відсотків, а зі студентами ­—­ наскільки натиснеш на болючий мозоль, настільки й була віддача. Очевидно, я не знайшла до них підхід.Для мене бути з дітьми ­— це маса задоволення і безпрограшний варіант в емоційному плані. На жаль, у державних навчальних закладах така робота за рівнем зарплати ­—­ на рівні хобі. Моя старша колись ревнувала, коли я казала, що учні це “мої діти”, бо так і є для мене, це всі мої діти. Я вже зараз зрозуміла, що не можна настільки прив’язуватися, але так є, що для мене вони мов рідні. Дуже класно це видно по тому, що чим більше дітям віддаєш, тим більше від них отримуєш. Це прямо пропорційно. Чим більше вкладаєш свого часу, уваги, зусиль, підготовки на заняття, тим більше отримуєш навзаєм. Не буває такого, що ти вкладаєш, а від того нічого немає.І можливість спостерігати за тим, як вони творять, як малюють ­— це фантастика. Часом, як моя донька сідає малювати, я розумію: я так не вмію)) Від цього можна черпати самому енергію. Вони на інтуїтивному рівні розуміють образи, відчувають ідеальні поєднання кольорів. Розумію, що я це все мусила вчити, купу років життя потратила, щоб зрозуміти всі закони композиції, а тут вони це на інтуїтивному рівні бачать…
Я так бачу, що безпосередньо у твоїй студії йде з одного боку подача інформації, а з іншого — діти самі проявляють те, як бачать і відчувають колір, композицію, навчальний матеріал…Свободу в межах теми має колосальну, як учень, так і викладач. От сказати дітям: ­малюємо на вільну тему. Ну нема такого. Вони губляться! Та й зрештою будь­-якому дорослому треба мати хоча б якісь межі, навколо яких можна “танцювати”. Хоча б якусь одну ідею, фразу, слово і далі кожен може показати широчезний діапазон творчого вияву свого внутрішнього світу.У нас був такий випадок, що ми мали завдання проілюструвати одне оповідання усією групою і всі 6 осіб зробили усе кардинально по-­різному. Здавалося б, є головні персонажі, є основне місце події, але є ще нюанси, які діти помічають і висувають їх наперед. І виявляється, що це може звучати цілком самостійно. Межі завжди є широкі :)
Ти згадувала, як позитив роботи з дітьми ­ можливість “дурачитися”. Це ж ми переносимо зі свого дитинства. Які ігри ви бавитеся?Ми не граємо у чітко визначені ігри. Хоча, вони є. Наприклад, ми робимо такі відпочинкові перерви. Даємо форму трикутника. З таких фігурок слід нафантазувати тварину. Це для дітей і вправа, і забавка. Маємо ігри-вправи на основі змішування кольорів чи малювання тільки крапочками. Для нас це як завдання, а для дітей­ це гра. Тому що вони бачать, що з цього виходить.Ну а от з молодшими дітками, з дошкільнятами, ми так через створення світу казки, забавлянки отримуємо дуже хороший результат, і діти навіть не помічають, що це йде абсолютно серйозна творча робота ­— виходять дуже гарні композиції.Ми ще так по-­ігровому розглядали способи декорування смугастих орнаментів. Зокрема, теми вишивки чи в’язання. Діти переглянули, які види існують, потім з допомогою ліній, тонших, грубших робили різні смужечки. Спочатку навіть не знали, що вони роблять, просто якісь лінії малювали. Пізніше, з цього аркуша ми вирізали величезну рукавичку. Потім ми її приклеїли на інший формат. І у неї вже можна було запихати різних звірів, як у казці про рукавичку. Хоча спочатку це були просто смужки та лінії. Так через забаву відбулося інтерпретування смугастих візерунків.Ще у нас було напів графічно­-кольорове завдання: ми мали малювати місто. Для 4-­річних це б виглядало якось скучно. В результаті ми дали таке завдання, що кожен з дітей має кудись заховати скарб у намальованому місті. Хтось ховав за вікном, хтось у бруківці або у листі на дереві. Вони аж пищали, ховаючи той скарб. Разом з цим вийшли дуже гарні роботи і цього моменту гри навіть не було видно, а роботу було виконано немов на одному подиху.