Біля Музичного лісу простягалися зелені луки, часом помережані невеличкими селами та звивистою річкою. Але звірі ніколи не відходили далеко від своїх домівок, хіба лисичка у найближчих околицях від узлісся прогулювалася. І навіть одного разу з двома гусаками пісень співала :)
Та от якось сонячного квітучого дня лиска збирала квіти у букетик, щоб прикрасити свою домівку. Вона так захопилася спочатку польовими квітасиками, а потім спробувала зловити метелика, що тріпотів крильми майже перед її носиком, що й не зчулася, як опинилася досить далеченько за лісом.Погода була якраз для прогулянок: свіжий легенький вітерець та лагідне сонечко додавали сили і настрою. І лиска вирішила пройтися далі полем, бо попереду виднілася ціла галявина яскравих клубочків з пелюстками. Швиденько добігла руденька до квіточок — аж очі їй розбігалися — незвичайної краси квітучість розкинулася у траві й навіть кущі цвіли такими великими запашними квітами, що лисичка ніколи й не бачила.

Але раптом позаду почулося тупотіння. Тільки лиска вскочила під розлогий кущ, як на галявину вийшли діти. Вони обговорювали свою прогулянку, радилися про щось, але їхні голоси були якісь невеселі. Прислухалася лисичка, нашорошила вушка, а діти саме присіли на траву і продовжили бесіду.
— Що ж буде завтра? — запитала дівчинка.
— Ну побачимо, — заспокоїв її хлопчачий голос, — може, вона ще захоче з нами вийти поспівати веснянок.
— Не захоче, вона ж уже сказала, — заперечила дівчинка.
— А чому ми й самі не можемо без неї провести день веснянок? — запитали з дитячого гурту.
— Та як же, — сказав хтось з малечі, — сьогодні ж велике свято, і ми мали гарно з родиною, друзями провести день, а завтра усі разом, як ще віддавна у нас на Великдень заведено, йти співати веснянки, он гляньте, як природа вже розквітла від першого тепла.
— Ну що ж ми зробимо, якщо вона така вперта, — вже нетерпляче сказав хлопчик.
— А давайте зробимо їй гарний подарунок, — запропонував уже інший голос.
— А може, ми когось іншого запросимо? — запропонував хтось з іншого краю галявини. І поки усі обдумували сказане, він продовжив, — Мені вдалося якось підслухати гусей у своєї бабусі, вони казали, що неподалік зустріли лисичку, яка найкраще у світі співає і знає багато веснянок.
Наша лисичка, що у гіллі куща сиділа, як підстрибнула з несподіванки — це ж про неї згадали незнайомці. Тепер лисичка вирішила дізнатися, про що говорять ці діти. І дуже швидко розмова повернула так, що лисичка зрозуміла: одна дівчинка, яка найкраще співає, образилася на всіх і не хоче виходити на веснянки… Діти вирішили навідатися ще раз до примхливої подружки, але спочатку відправили до неї її найкращу подругу. А лисичка пішла за нею назирці. І підслухала, чому дівчинка не хотіла більше співати.
Лисичка сиділа під вікном і слухала, як розмовляють дівчатка.
— Чому ж ти не хочеш з нами співати, у тебе ж найгарніший голос? — запитала одна.
— Мені сумно і зовсім не хочеться співати, — призналася їй подруга.
— А що тебе могло б розвеселити? — не відступала дівчинка.
— Не знаю, — задумливо сказала їй подруга.
— Ну ми прийдемо до тебе, набирайся гарного настрою, — сказала дівчинка і попрощалася.
Коли дівчинка залишилася сама в кімнаті, вона несподівано промовила: “Я би так хотіла послухати казочку”
— А про що? — запитала лисичка з-за вікна.
Дівчинка від несподіванки аж завмерла.
— Ти хто? — тихенько запитала вона.
— Я — лисичка, — чесно призналася наша лиска. І треба сказати, що звірі з Музичного лісу окрім того, що вміли гарно співати, могли порозумітися з дітьми.
— А хіба лисиці вміють говорити? — здивувалася дівчинка.
— Не всі, тільки ті, що живуть у Музичному лісі, — промовила з-за вікна лиска.
— А які ти знаєш казки? — запитала мала.
— Своїм лисенятам я розповідаю казки про слоників, жабенят, рибок та метеликів, про зірки та черепашок, — почала лисичка.
— А про велетнів? — вихопилося у дівчинки.
— І про велетнів, — не здавалася лисичка, хоча жодної казки не могла на цю хвилинку пригадати, але їй так хотілося, щоб дівчинка повеселішала.
— А ти мені розкажеш казку? Можеш зайти до мене, — запропонувала дівчинка.
— Добре, я тобі розповім казочку, — пообіцяла лисичка.
— Ура! В мене буде своя Великодня казочка!!! — зраділа дівчинка.
Лисичка застрибнула у віконце і подивилася на дівчинку своїми гарними очима і вмить навколо розвіявся сумний настрій, вона вперше за увесь день посміхнулася і стало обом приємно.
Лисичка вмостилася на кріселці біля ліжка, а дівчинка закуталася у свою теплу ковдрочку і обоє занурилися у казкову оповідку.
Жило собі у дрімучому лісі на галявині з великою просторою печерою лисяче сімейство — мама, тато та трійко малят. І вони дуже любили разом усе робити. Як мама стає до прибирання, діточки їй допомагають. Як тато береться до роботи, дітки до нього біжать і все хочуть дізнатися, щоб і собі вміти.
А найбільше сімейка любила разом прогулюватися по лісі: тут всі слухали пташок, збирали грибочки та ягідки, а восени — жовте листячко. І мамині обіди після походеньок смакували ще більше, бо всі нагулювали подвійний апетит.
Гарно усім жилося, тільки одне лисенятко росло швидше, ніж його братик і сестричка… І за кілька місяців перегнало і маму, і тата. І навіть, коли лисеня стало вищим за прохід у печеру, воно не припиняло рости. Виявляється, це лисенятко ставало велетнем!!!
— Справді? — видихнула дівчинка.
— Так і було, бачила б ти це лисеня! — запевнила лисичка, закотивши очка, ну як їй не повіриш. — Слухай, що було далі…
Отож, лисеня вже не вміщалося у свою печеру, і їсти стало більше, ніж уся лисяча родина разом. І ніхто не міг дізнатися, що сталося з лисенятком? Мама з татом ламали голову: що ж зробити, щоб допомогти своїй дитині? І якось увечері тато лис повертався додому і почув голос сови.
— Привіт, лисе!
— Привіт й тобі, сово, — сказав лис.
— Я літала до лісу далекого, де велетні живуть і розмовляла з ними. Питала, чим можна допомогти твоєму лисеняті. Вони кажуть, видно десь лисеня скуштувало їжі велетнів і після того почало рости. Ще розповідали, що колись вони спеціально підкидали свою їжу комусь, щоб він став також велетнем і перейшов жити до їхнього лісу.
— Та як же так можна? — обурився лис.
— Та різні часи були, якби вони так не робили, то могли б взагалі зникнути і не залишилося б жодного велетня на світі, — мовила сова.
— Що ж нам тепер робити з лисенятком? — вимовив уголос лис.
— Щоб повернутися до нормальних розмірів, йому потрібно тепер з’їсти їжу ліліпута. Тоді він стане таким, як і був.
— Та де ж її узяти, сово? Чи ти колись бачила ліліпутів? — здивувася лис.
— Я сама не бачила, але чула від птахів, що є такий маленький ліс, де живуть тільки ліліпути. Але йти до нього потрібно не велетневі. Бо він їх і роздивитися не зможе — такі вони маленькі. Тільки звичайний звірок зможе їх почути і побачити, а ще краще дитина. Діти можуть більше побачити і почути, ніж дорослий, — сказала сова і почала злітати з гілки.
— А де ж цей ліс? — швиденько запитав лис.
— Якщо йти на захід, він буде сьомим за нашим лісом, — вигукнула сова уже з повітря, — але поспішайте, якщо ваше лисеня стане вищим за найвище дерево у нашому лісі, воно вже назавжди залишиться велетнем.
Лис побіг додому і розповів усе, що дізнався від мудрої сови. Лисеня-велетень пригадало, як воно відкусило шматочок смачного і величезного калача на узліссі кілька місяців тому. І тепер всі зрозуміли, що то був не звичайний смаколик…
А маленькі лисенята, які дуже любили свого братика, вирішили його врятувати і коли усі заснули, побігли шукати ліс з маленькими жителями. Вони цілу ніч бігли на захід і проминули три різних гаї, але вже таки добряче стомилися і прилягли на лузі, у затишній ямочці, щоб поспати трішки.
Сплять вони, але крізь сон чують, як хтось плаче. Відкрили очі лисенята — на галявині сидить і плаче маленька дівчинка. Лисенята спочатку дуже налякалися, навіть заховалися неподалік. Але мала продовжувала плакати і нікого не було біля неї. Тоді лисенята підійшли і почали розпитувати, чого вона така засмучена. Дівчинка заблукала і не знала, куди йти далі. Тоді лисенятка розпитали, звідки вона прийшла і де живе, та й дуже скоро знайшли стежинку до села, в якому жило це гарне дівчатко :)
Малявка так зраділа, що й не сказати. Вона захотіла якось віддячити лисеняткам.
— А ти старайся ніколи не засмучуватися, — попросило одне лисенятко.
— Це так гарно, коли діти веселі і задоволені, навіщо сумувати? — усміхнулося друге лисенятко.
— А що ви робите, коли вам сумно, — запитала дівчинка.
— Ми собі співаємо веселих пісень і граємо різні ігри, — розповіли лисенята.
— І я люблю пісеньки-співанки, давайте разом заспіваємо, — зраділа дівчинка.
Виявляється, лисенята знали усі ті пісні, що й дівчинка уміла співати. То ж разом їм було гарно і весело. Але тут руденькі пригадали, що мають вирушати далі. Вони розповіли дівчинці, що їм треба швиденько дістатися до лісу ліліпутів.
Дівчинка попросила зачекати на неї півгодинки, щоб вона принесла їм поїсти. Спочатку лисенята хотіли відмовитися, але ж попереду ще довга дорога, а вони вже зголодніли добряче… Як же вони здивувалися, коли дівчинка приїхала до них на велосипеді з смачним обідом.
Так мала подякувала добрим лисенятам за допомогу і подарувала їм велосипед, щоб вони швидше рухалися. Далі лисенята поїхали до лісу.
— Хіба можуть лисенята їздити на велосипеді? — запитала недовірливо дівчинка у лисички.
— У казках усе можливо, — відповіла лисичка і погладила дівчинку по голівці.
— А якщо сумно, то справді потрібно співати? — знову запитала дівчинка у своєї незвичної співрозмовниці.
— Якщо сумно, можна робити все, що забажаєш, головне не сумувати, — порадила лисичка, — а спів допомагає, не дарма, у нас всі знають багато гарних пісень…
— І я так люблю співати, — призналася дівчинка.
— О, та це ж чудово! — зраділа лисичка, — зараз саме гарний час, щоб співати веснянки.
— Завтра піду з друзями і поспіваю, — запевнила дівчинка і сонно закліпала очками.
— Засинай, вже пізно, — лагідно сказала лисичка.
— А як ж лисенята, вони знайшли ліс ліліпутів? — не вгавала мала.
— Так, — усміхнулася лиска-казкарка, — удень вони дісталися до лісу, де живуть ліліпути. І там їм пощастило зустріти ведмедя-ліліпута. У нього було багато запасів їжі — горішки, мед, сушені ягоди. Він передав трохи для їхнього лисенятка, що стало тепер як велетень. За два дні лисенята повернулися додому і передали їжу своєму братикові. А десь за тиждень він зменшився до своїх звичних розмірів. Отак щасливо завершилася велетенська пригода у сімействі лисів, які далі жили дружно та весело.
— Яка гарна казочка Великодня, — промовила дівчинка і позіхнула. Її оченята вже спали.
— Доню, — почула вона мамин голос, — твої друзі прийшли тебе навідати.
— А де ж лисичка? — відкрила очі дівчинка. За вікном світило яскраве сонечко, спів пташечок бринів з відчиненого вікна.
— Ти спала з відкритим вікном? — стурбовано запитала мама.
— Та, мабуть, тепер відкрилося трішки, — сказала дівчинка і усміхнулася. — Зараз я одягнуся у нову вишиту сорочечку і йду до друзів, ми ж сьогодні йдемо веснянок співати.
Гарний день продовжувався, і коли діти співали на галявині біля лісу пісні про весну, поміж деревами часом виднівся руденький клубок. Це лисичка насолоджувалася радісним співом та сміхом малечі.